Розлучення

14

______

Я виходжу зі свого Lexusа на парковці супермаркету, коли раптом бачу її.

Ту бежеву Джетту з тріснутим заднім крилом.

Вона стоїть у кінці ряду машин, двигун досі працює. Я мить дивлюся на неї, сподіваючись, що це, можливо, якась інша бежева Jetta з тріснутим заднім крилом. Але за мить двері з боку водія відчиняються, і звідти виходить вона.

Вероніка.

Сьогодні вона одягнена по-повсякденному: у светр і обтягуючі джинси, що вигідно підкреслюють її довгі ноги. Вона на кілька сантиметрів вища за мене, навіть у кросівках. Вона перекидає свою підроблену дизайнерську сумочку через одне плече, відкидає своє чорне як смола волосся на інше плече, а потім починає йти в бік супермаркету.

Тут поблизу багато супермаркетів. Я могла б сісти в машину, знайти інший і зробити покупки без Вероніки. Це, мабуть, було б розумно.

Та я все ж іду до магазину.

Я проходжу повз її Джетту і інстинктивно тягнуся до сумочки за ключами. Ще до Джеремі я зустрічалася з одним інженером-програмістом, який зник, щойно я з ним переспала. Пошкрябати ключем БМВ того козла було одним із найприємніших вчинків у моєму житті, а те, що він зробив мені, навіть близько не було таким поганим, як те, що зробила Вероніка.

Мої пальці стискають кільце з ключами. Я майже відчуваю, як бронза дряпає бок її машини. Це буде так приємно.

Але потім я відпускаю ключі. Пошкрябати машину Вероніки може принести мені кілька хвилин задоволення, але це не змінить того факту, що вона вкрала мою сім’ю. Та й взагалі, її машина — це лайно — подряпина може стати декоративним оновленням.

Тож замість цього я йду далі до супермаркету.

Я не знаю, що роблю. Насправді мені просто потрібно купити продукти, бо все, що у мене зараз є на кухні, — це трохи кавової гущі та буханець хліба. Але замість того, щоб наповнювати кошик корисними продуктами для себе та дитини, я слідую за Веронікою супермаркетом, тримаючись на достатній відстані, щоб вона не знала, що я тут.

Вероніка настільки приваблива, що навіть у синіх джинсах і светрі привертає увагу, коли робить покупки. Я, безперечно, не єдина людина, яка за нею спостерігає — я б сказала, що близько 90 відсотків чоловіків у супермаркеті оглянули її з голови до ніг протягом десяти хвилин після її приходу. Або вона не помічає цієї уваги, або навчилася її ігнорувати.

Я не знаю, чому я за нею спостерігаю. Я не знаю, чому має значення, які пластівці Вероніка любить їсти (Cheerios), який її улюблений смак йогурту (лайм) або навіть чи любить вона білі чи коричневі яйця (коричневі). Але чомусь мені все це здається захоплюючим. Тим більше, коли вона бере пачку тампонів.

Якось заспокоює усвідомлення, що вона кровоточить так само, як і всі ми.

Я слідкую за нею супермаркетом близько двадцяти хвилин, час від часу кидаючи товари у свій візок, коли помічаю їх поруч. Вона зупиняється біля вітрини з раменом. Вона дивиться вгору, явно зацікавившись супом на верхній полиці, поза її досяжністю. Вона витягує праву руку, намагаючись дістати той невловимий суп.

Майже одразу повз неї проходить працівник супермаркету, який кидається їй на допомогу. Я, мабуть, сотні разів у житті тягнулася за товарами на високих полицях у продуктовому магазині, але жодного разу ніхто не пропонував мені допомоги, тим більше за мілісекунду після того, як я спробувала дістати цей товар. Продавець, який їй допоміг, навіть старший за Джеремі і далеко не такий привабливий — не кажучи вже про те, що він продавець у супермаркеті, а не менеджер хедж-фонду — але вона так щиро дякує йому, що можна подумати, ніби він… Ну, хто ж зараз є тими привабливими кінозірками? Я навіть не знаю. Все, що я знаю, це те, що вона змушує його обличчя почервоніти, особливо коли торкається його руки.

Я настільки зачарована цією взаємодією, що не помічаю, як опиняюся небезпечно близько до вітрини з коробками крекерів. Я роблю крок назад, і вся вежа з крекерів хитається, а потім досить ефектно перекидається. Коробки розриваються, і крекери висипаються на підлогу, розсипаючись навколо моїх ніг. Звук настільки гучний, що я готова присягнутися, ніби весь супермаркет на цілих десять секунд затих.

Звісно, і Вероніка, і продавець, який їй допомагав, поглянули в мій бік. Вероніка широко розплющила очі, впізнавши мене. А ось продавець виглядав не надто задоволеним, коли попрямував до безладу, який я влаштував.

— Тепер мені доведеться все це прибирати, — бурчить він. — Наступного разу будьте обережніші, гаразд?

Він кидає на мене гнівний погляд. Я впевнена, що якби Вероніка перекинула вежу з закусками, він би з радістю підняв її і перетворив на вівтар на її честь. Але замість цього він лише бурмоче під ніс, поповнюючи запаси коробок з крекерами.

Вероніка рухає свій візок у мій бік, у її очах — приємний, хоча й трохи обережний погляд. — Наомі, так?

Я намагаюся зробити обличчя байдужим. — Вибачте… Ми вже зустрічалися?

Я впевнена, що вона знає, що я брешу, але продовжує тримати на обличчі ту приємну посмішку. — Мене звати Вероніка, — каже вона. — Ми зустрілися того вечора. У Джеремі вдома?

— О. — Я торкаюся лоба, ніби намагаючись пригадати. — Ви маєте на увазі в мене вдома.

Вероніка не кусається на приманку. Вона просто продовжує посміхатися, і я мушу визнати, що вона виглядає дуже вродливою, хоча, здається, майже не нафарбована. Або взагалі не нафарбована. Мабуть, вона просто від природи така вродлива. О Боже, я її так ненавиджу.

— Слухай, — каже вона, — мені здається, що ми погано почали наші стосунки того дня. А я справді не хочу цього.

Я навіть не намагаюся приховати, як закочую очі. — О?

— Так. — Вона киває. — Нам слід бути в хороших стосунках, якщо ми будемо спільно виховувати Тедді.

Я дивлюся на неї, обурена її нахабством. — Ми не будемо спільно виховувати Тедді. Джеремі та я будемо спільно виховувати Тедді, як ми це робили останні п’ять років.

— Так, — каже вона, — але зрештою я теж буду проводити з ним час. Можливо, навіть більше, ніж ти!

Вона перекидає своє довге волосся через плече, і мене охоплює майже нестримне бажання відрубати всі ці пишні чорні локони. Цікаво, в якому ряду лежать ножиці.