Розлучення

12

______

— Мені просто здається, що обідня перерва занадто коротка, — каже Ешлін. — Як тільки Джекс отримує свою їжу, перерва вже практично закінчується. Тоді у нього залишається лише п’ять хвилин, щоб накинути в рот якомога більше, перш ніж повертатися до класу, але він ніколи не встигає доїсти. До того часу, як я забираю його, він вже вмирає з голоду!

Шеріл і я одночасно киваємо головами. Короткий обідній перерва є головним приводом для невдоволення серед батьків. З огляду на те, скільки ми платимо за цей вишуканий обід, здається, що діти повинні мати час, щоб його спокійно з’їсти.

Але здебільшого просто приємно поговорити про щось таке буденне, як шкільний обід. Два дні тому я дізналася, що мій чоловік залишає мене заради набагато молодшої жінки. Я провела цей час, розмірковуючи, як мені врятувати свою сім’ю.

Я не маю жодних геніальних ідей, але, з іншого боку, я більше не чула від адвоката Джеремі. Це дає мені надію. Чим довше я це затягую, тим більше часу у нього є, щоб усвідомити, яку жахливу помилку він робить.

— Можливо, нам варто зустрітися з директором? — пропоную я. — Гадаю, якщо дехто з нас піде обговорити ситуацію, вона нас вислухає.

Правда в тому, що мені байдуже до ситуації з обідом. Але немає нічого кращого за гарну шкільну петицію, щоб відволіктися від подружніх проблем.

— Ти так думаєш? — очі Ешлін, підведені тушшю, спалахують. Вона любить гарні суперечки. — Я давно хотіла з нею поговорити, але не хотіла робити це сама.

— Є ще купа інших мам, яких це турбує, — кажу я. — Я бачу щонайменше трьох чи чотирьох людей прямо зараз.

Я оглядаю двір у пошуках потенційних союзників у нашій боротьбі за подовження обідньої перерви. Я швидко відмічаю кілька імен, а потім мій погляд падає на Кору Янзен, яка, як завжди, сидить сама на іншому кінці двору. Здається, ніхто більше з нею не розмовляє, що особливо радує мене, бо я ніколи не розповідала Шеріл та Ешлін, що відбувається між мною та Джеремі. Мені не потрібно ще й бути ізгоєм на додачу до всього іншого.

Поки ми втрьох придумуємо план дій, я помічаю незнайомого чоловіка, що заходить на територію школи. На цей момент більшість батьків здаються мені хоча б трохи знайомими, навіть якщо я не знаю їхніх імен, але цього чоловіка я ніколи раніше не бачила. Він одягнений у сорочку та краватку і крокує до школи з дивно рішучим виразом обличчя.

Шеріл розповідала про дилему зі шкільним обідом, але зупинилася на півслові, коли чоловік наблизився. Раптом усі почали дивитися на нього. Найімовірніше, це батько, який зазвичай не приходить за дитиною, але щось у ньому змушує мене думати, що він не батько — що він тут з іншою метою.

Боже мій, а що, якщо він — шкільний стрілець? У нього на правому плечі висить сумка, і хоча вона досить маленька, а що, якщо вона наповнена напівавтоматичною зброєю? А що, якщо він підійде до школи, силою прорветься всередину і почне стріляти?

Ну, ми не дозволимо, щоб це сталося! Якщо він має намір заподіяти шкоду нашим дітям, ця група матерів покаже йому, з чого ми зроблені.

Тільки от чоловік не прямує до будівлі школи. Він повертає і тепер крокує у бік батьків, що чекають. Насправді він іде прямо до нас.

Ешлін і Шеріл напружуються поруч зі мною. — Хто той чоловік? — голосно дивується Шеріл.

— Не маю уявлення, — прошепотіла я.

Чоловік проходить повз Кору та всіх інших батьків, хоча в цей момент усі стежать за ним поглядами. Врешті-решт він зупиняється перед нами трьома, і на цей момент моє серце ледь не вистрибує з грудей.

Він дивиться прямо на мене, тримаючи руку на сумці. — Ви Наомі Рот?

Мої ноги перетворилися на рідку масу. Чого цей чоловік від мене хоче? Шеріл і Ешлін витріщаються на мене, а я тихо пищаю: — Так?

Чоловік занурює руку в сумку. На мить я впевнена, що він дістане пістолет. Але замість цього він витягує конверт і простягає його мені. — Вам вручено повістку, — каже він.

Що?

Я беру у нього конверт, бо занадто приголомшена, щоб не зробити цього. Тепер, коли він виконав свою роботу, чоловік розвертається й йде з території школи. Він прийшов сюди не для того, щоб нашкодити нашим дітям. Він не стрілець у школі. Він — судовий пристав, і мені щойно вручили документи про розлучення. На очах у всієї школи.

Мені майже хотілося б, щоб він мене застрелив.

— Наомі? — каже Ешлін. — Все гаразд?

— Ага, — видавлюю я, хоча очевидно, що все зовсім не гаразд.

На щастя, дзвонить дзвінок на закінчення уроків, і настав час забирати дітей. Шеріл та Ешлін надто раді, що знайшли привід відійти від мене. Вони — мої найближчі подруги, але явно не хочуть мати нічого спільного з тим драматичним інцидентом, що стався сьогодні.

Я все ще тримаю той конверт у руках, коли йду до входу в школу, щоб забрати Тедді. Я хочу викинути його у смітник, але на цей момент ясно, що Джеремі не має наміру відмовлятися від своїх планів. Я мушу поставитися до цього серйозно.

Тільки от я справді не знаю, що робити далі.

Тедді вибігає зі школи, трохи втрачаючи рівновагу під вагою свого монструозного рюкзака. Цікаво, скільки камінців він сьогодні має у рюкзаку. Пригадую, як скаржилася на всі ці камінці, коли кілька тижнів тому розмовляла з Джеремі. Це велика проблема, — сказала я йому. Він лише знизав плечима, що цілком зрозуміло, бо він знав, що дуже скоро у нас будуть набагато гірші проблеми.

— Мамо, мамо! — вигукує Тедді. — Можна я піду пограюся на майданчику з Джексом?

Після того, як Ешлін дивилася на мене хвилину тому, останнє, чого я хочу, — це зустріч з нею та її сином. — Ми сьогодні трохи зайняті.

— Ні, не зайняті, — протестує він. — Сьогодні єдиний день, коли в мене немає уроків чи занять спортом, і ти казала, що я можу піти погратися!

— Добре, ну що ж. — Я прочищаю горло. — Ми зайняті.

— Чим?

Я поглядаю на Ешлін і Джекса. Джекс, здається, має ту саму думку, що й Тедді, і він шалено тикає пальцем у наш бік. Але Ешлін хитає головою й відтягує його.

— Гадаю, Джекс зайнятий, — кажу я замість цього.

— Ні, не зайнятий.

— Його мама сказала мені, що їм треба щось робити.

— Що саме?

— Не знаю, — кажу я крізь зуби. У мене досі залишилися приємні спогади про той час, коли Тедді ще не вмів говорити.

— Але я хочу зустрітися з друзями, — скиглить він. — Ти ж сказала, що можна!