Розлучення

9

______

Я нарешті зважилася на великі закупи для нової спальні Тедді.

Він не дуже радіє тому, що доводиться проводити час у новій квартирі, і я впевнена, що частково це через те, яка похмура у нього кімната. Джеремі наполягає, щоб Тедді щоночі спав у своєму ліжку, і хоча я в принципі з цим згодна, мені б хотілося, щоб Тедді почав проводити вихідні в моїй квартирі. Я не знаю, як довго триватиме ця розлука, і не можу продовжувати проводити кожну ніч далеко від моєї дитини.

Тож я трохи здуріла. Я пішла до місцевого торгового центру, де наповнила свій візок трьома величезними наборами Lego, найбільший з яких, коли його скласти, утворює ціле місто з власною пожежною станцією. Я купила йому нову ковдру, наволочки та простирадла, прикрашені його улюбленими мультиплікаційними героями. І щоб підстрахуватися, я купила йому футляр для його колекції каменів.

Я почуваюся досить добре щодо своїх покупок, коли стаю в чергу, щоб за них заплатити. Мій настрій лише трохи псується, коли моя колишня сусідка, Філліс Гальперн, приєднується до черги за мною. Я не маю уявлення, чи Філліс знає, що я тимчасово виїхала, але я не здивувалася б. Я майже впевнена, що вона цілодобово стежить за нашим будинком.

— Привіт, Наомі, — каже вона своїм хрипким голосом. Я не знаю точно, скільки їй років, бо питати про це було б нечемно, але я вражена, що вона ходить, займається справами і не перетворилася, скажімо так, на пил. — Як ти?

— Чудово! — кажу я найвеселішим голосом, на який здатна. — А як ти?

— У мене дається взнаки подагра, — повідомляє вона мені.

— О, — кажу я, бо, справді, що на це можна відповісти? — Шкода це чути.

Філіс дивиться на мій візок із осудом у очах. — У мої часи діти гралися на вулиці. Їм не потрібні були всі ці іграшки.

Вона вимовляє слово «іграшки» так, ніби це синонім слова «наркотики». Я поглядаю на чергу переді мною, сподіваючись, що вона рухатиметься швидше. — Так, ну що ж.

— До речі, Наомі, — каже вона, — ти кудись їздила? Я не бачила твою машину майже два тижні.

— О. — Я погладжую аметистовий кристал на шиї, який ношу з того дня, як Джеремі сказав мені, що хоче розлучитися. — Ну, моя машина була в майстерні.

— Справді? — Філіс дивиться на мене. Її праве око трохи затуманене і ніби дивиться вбік. — Це довго чекати на ремонт. У яку майстерню ти її відвезла?

— На Пайн-стріт, — брешу я.

Філіс виглядає так, ніби збирається задати мені ще одне питання, але, на щастя, настала моя черга розраховуватися. Касир із нудним виразом обличчя сканує всі мої покупки, і я пропускаю свою кредитну картку, сподіваючись вибратися звідси якомога швидше.

— Тут написано, що ця картка анульована, мем, — повідомляє мені касир.

Я здивовано дивлюся на «Мастеркард» у руці. Термін дії закінчується лише через рік. Я дістаю з гаманця другу картку і пропускаю її через термінал. Я піднімаю погляд на касира, який хитає головою.

— Вибачте, ні, — каже він.

О Боже. Філіс дивиться на мене так, ніби я щойно пограбувала банк — мабуть, єдине, що гірше за купівлю іграшок, — це неможливість за них заплатити. Я не знаю, що відбувається з моїми кредитними картками, але так чи інакше я куплю ці товари, щоб завоювати любов свого сина.

— Ви впевнені, що термінал працює правильно? — запитую я його.

Він знизує плечима, ніби вся ця ситуація виходить далеко за межі його компетенції. Він виглядає так, ніби ще вчиться в школі.

— Я піду зніму готівку з банкомату, що прямо за дверима, — кажу хлопцеві. — Чи не могли б ви просто відкласти це для мене, я зараз повернуся?

— Е-е… — Він озирається, ніби не впевнений, чи це не якась пастка. — Гаразд. Але я можу тримати це лише короткий час, потім їх треба буде повернути на полиці.

— Я повернуся за мить! — обіцяю я. Потім намагаюся посміхнутися Філліс. — Займи мені місце в черзі.

Якщо вона й займе мені місце в черзі, то лише з хворобливої цікавості.

Пригадую, що повз магазин стоїть банкомат. Комісія там величезна, але мені байдуже. З цим розберуся пізніше. Зараз мені просто потрібні гроші.

Я вставляю банківську картку в банкомат і вводжу PIN-код. Мені пропонують вказати суму зняття, і я прошу видати максимум — 200 доларів. Цього ледь вистачить, щоб оплатити все з мого кошика. Я стукаю ногою по підлозі, намагаючись змусити автомат видати гроші швидше. Після цілої хвилини скреготу, який звучить так, ніби машина подрібнює гроші на дрібні шматочки, на екрані з’являється повідомлення:

Недостатньо коштів.

Що?

Цього разу я прошу машину показати залишок на моєму рахунку. Це спільний рахунок, який я маю з Джеремі, і зазвичай на ньому завжди є щонайменше п’ять цифр. Але зараз залишок становить 25 доларів.

Що тут відбувається?

У мене погане передчуття. Я дістаю телефон із сумочки й вибираю ім’я Джеремі зі списку улюблених контактів. Коли вмикається голосова пошта, я кладу слухавку й набираю номер знову. Потім утретє.

Нарешті я чую голос Джеремі на тому кінці дроту. Він не звучить щасливо. Він навіть не потрудився привітатися. — Що сталося, Наомі?

— Мої кредитні картки не працюють, — кажу я йому.

Він зітхає так, що я розумію: він чекав на цей дзвінок. — Наомі, це мої кредитні картки. Я додав тебе до них, коли ми одружилися, але, здається, тепер, коли ми вже не разом, тобі слід мати власні кредитні картки. Ти так не вважаєш?

Тепер, коли ми вже не разом. Його слова — як ніж у моєму серці. Коли він почав так до мене ставитися? Я досі не розумію! Можливо, якби це сталося не так раптово, я б краще з цим впоралася. Але все, що я можу собі задавати, — це «Чому?». Має бути якась причина.

— А що з нашим банківським рахунком? — кажу я. — Раніше там були тисячі доларів. А тепер на рахунку залишилося лише двадцять п’ять доларів.

— Повторюю, — каже він, — це мій рахунок. А що сталося з твоїм банківським рахунком?

Коли ми з Джеремі одружилися, у мене був власний банківський рахунок. Але після того, як я покинула лікарську практику, я досить швидко витратила всі кошти. Коли я пояснила цю ситуацію Джеремі, він одразу запропонував додати мене до свого рахунку, щоб я не турбувалася про гроші. Бо мій чоловік — саме такий добрий і турботливий.

Або був таким.

— На тому рахунку майже нічого немає, — кажу я.

— Слухай, я не знаю, що тобі сказати, — каже він. — Як я вже казав, це мій особистий рахунок, на який я додав тебе, щоб у тебе були гроші на сімейні витрати. Я маю право зняти частину грошей з рахунку.

— Ти зняв усі гроші з рахунку!