Розлучення

5

______

Після школи мені треба відвезти Тедді на заняття з фігурного катання.

Кожен день у нього якесь нове заняття, на яке я мушу його відвозити. Або спорт. Стільки видів спорту. Я рада, що він веде активний спосіб життя, але іноді мені здається, що я не стільки домогосподарка, скільки неоплачуваний шофер.

Я ще не встигла сходити за продуктами, тому миттєво вирішую по дорозі додому з фігурного катання заїхати в мій улюблений веганський ресторан і взяти їжу на винос. Я пишу Джеремі, щоб запитати, що він хоче, але він не відповідає, тому я просто беру йому бургер з чорною квасолею. З бургером не прогадаєш.

Хоча Тедді іноді здається абсолютно байдужим до того, що відбувається навколо нього, він гостро відчуває, що щось змінилося, коли я починаю їхати додому іншим маршрутом. А коли ми заходимо в квартиру, з’являється нескінченна кількість запитань.

— Чому ми тут? — запитує він мене, що є варіацією питання, яке він задавав протягом усієї поїздки: — Куди ми їдемо?

— Я ж тобі казала, — пояснюю я, здається, вже в мільйонний раз. — Ми будемо тут жити кілька тижнів, поки ремонт у будинку триватиме. Тут раніше жила бабуся, пам’ятаєш?

Тедді, ймовірно, не пам’ятає, адже рік, що минув відтоді, як померла мама Джеремі, у його віці здається вічністю. Він оглядає невелику оселю. Я б не сказала, що моя дитина розпещена, але він, здається, ображений тим, що доведеться ночувати тут навіть одну ніч. — Воно таке маленьке!

— Це квартира.

Він оглядає вітальню, зморщивши все обличчя. Це те саме обличчя, яке він робить, коли я змушую його їсти овочі. Поки він оглядає нове оточення, на моєму телефоні з’являється повідомлення від Джеремі:

У дорозі. Скоро буду.

Слава Богу. Ця вся ситуація починала мене трохи лякати, і я почуватимуся краще, коли Джеремі приїде з рештою наших речей. Присутність його батька заспокоїть і Тедді.

— Де сходи? — високий голос Тедді перериває мої думки.

— У нас немає сходів.

— То як дістатися на наступний поверх?

— Це єдиний поверх.

Його рот роззявився, ніби така можливість навіть не спадала йому на думку. Можливо, він і справді розпещений. Я прожила все своє доросле життя в маленькій квартирі, перш ніж Джеремі вирішив, що нам слід переїхати сюди.

— Де мої речі? — запитує він.

— Ти спакував їх учора ввечері, — нагадую я йому. — Тато принесе їх.

— Я не пакував учора ввечері.

Я не дивуюся, що він не пам’ятає. Коли він тільки почав ходити до дитячого садка, нам доводилося повертатися до його класу кілька разів на тиждень, бо він постійно забував свій рюкзак нагорі. Іноді він забуває, що вже поїв, і питає мене, що на вечерю.

— Я впевнена, що ти пам’ятаєш, — підказую я йому. — Ти з татом спакували свої речі, одяг та іграшки. Він зараз їде сюди з ними.

— Ні, — наполягає він. — Ми дивилися телевізор, потім він мені читав, а потім я заснув.

Неважливо. Йому не потрібно пам’ятати, як він пакував речі. Головне, щоб це справді сталося.

На щастя, саме в цей момент дзвонить у двері, тож мені не доводиться самостійно відповідати на чергові запитання Тедді. Я впевнена, що йому стане набагато легше, коли він привезе сюди всі свої речі. Я знаю, що квартира невелика, але ми звикнемо. Діти такого віку можуть звикнути до будь-чого.

Коли я підходжу до дверей, там стоїть Джеремі, тримаючи портфель, все ще в костюмі та краватці з роботи. Він виглядає виснаженим, мабуть, через те, що допізна пакував речі. Хоча з ним немає жодних валіз. Лише портфель.

Мабуть, валізи в машині.

— Тату! — кричить Тедді, кидаючись до батька. Він завжди вдаряється об Джеремі приблизно на рівні паху. Я жартую з Джеремі, що це може бути причиною того, що ми не можемо завести більше дітей.

— Привіт, Тедді. — Джеремі підіймає Тедді на руки, хоча в його поведінці є щось стримане. Він не ставить його на плечі й не борюкається з ним на підлозі, як це часто робить. І він ставить його на землю лише за кілька секунд.

— Тату. — Тедді нахиляє голову, щоб подивитися на нього. — Мама каже, що тепер ми маємо жити тут і що всі мої речі у тебе. Вони у тебе?

Я чекаю, поки Джеремі підтвердить мою розповідь. Натомість він кидає свою папку на диван і розчиняє її. Він дістає свій старий iPad, яким він дозволяв Тедді дивитися відео.

— Ось. — Він простягає його Тедді, який хапає його. — А тепер я хочу, щоб ти пішов у спальню і подивився відео про мавп.

Коли він це каже, у мене стискається шлунок.

Немає ніяких відео про мавп. — «Іди в спальню і подивися відео про мавп» — це код, якому ми навчили Тедді деякий час тому. Це, по суті, означає, що він має беззаперечно зникнути у своїй спальні й не відкривати двері, доки хтось із нас не дасть йому код виходити, а саме: «Час їсти снікердудли».

Ми ввели цей код, коли я прочитала статтю про те, як таємне слово чи фраза можуть врятувати життя дитини. Ми ставилися до цього дуже серйозно. Ми сказали йому, що якщо ми скажемо йому ці слова, він не має права задавати жодних питань. Він просто має піти й зробити те, що ми скажемо. Ми часто нагадуємо йому про це, але використовували його лише один раз, коли до нас завітала поліція, щоб повідомити, що мати Джеремі знепритомніла в супермаркеті і померла. Це було те, чого ми не хотіли, щоб він почув.

Тож Тедді ставиться до цього дуже серйозно. Він біжить до своєї крихітної спальні з iPad і зачиняє за собою двері, залишаючи Джеремі та мене наодинці.

— Джеремі? — кажу я. — Що відбувається?

— Послухай… — Він потягнув за темний краватку, що висіла на його шиї, трохи послабивши її. — Я… Нам треба поговорити.

— Поговорити про що? — Я похитала головою. — Про ремонт?

Його плечі опустилися. — Ніякого ремонту.

— Що?

— Наомі, — сказав він. — Я хочу розлучитися.