Розлучення

6

______

— Що ти сказав?

У мене паморочиться в голові. Я не можу повірити в те, що щойно сказав мені Джеремі. Він хоче розлучитися? Як це взагалі можливо? Так, ми іноді сваримося через підняту кришку унітазу або через те, хто випив останню краплю кетчупу. Але розлучення? Це ж абсурд.

— Вибач, — каже він, хоча в його голосі чути напругу, яка змушує мене думати, що він зовсім не шкодує.

— Я не розумію. — Це ще м’яко сказано. — Як ти можеш таке казати? Ми ж щасливі разом!

— Я не щасливий. Я вже давно не щасливий.

— Але… — У мене почали поколювати кінчики пальців — я дихаю занадто швидко. — А що з тим, що ти сказав учора? Про ремонт і…

Джеремі не відповідає, і раптом до мене доходить, що сталося вчора. Тедді ніколи не був розгублений — вони вчора ввечері не пакували речі.

— Ти сказав мені це лише для того, щоб змусити мене виїхати.

Його карі очі зустрічаються з моїми. — Так було простіше.

— Легше для тебе!

— Так. — Його голос такий тихий і спокійний, що мені хочеться його струсити. — Я не хочу порушувати життя Тедді, і знаю, що ти теж.

— То ти просто вигнав мене з мого власного дому?

— Це мій дім, Наомі. — Його щелепа напружується. — Я купив його ще до того, як познайомився з тобою. І ця квартира теж моя, але… ну, ти можеш залишатися тут, скільки тобі потрібно. Я ніколи не дозволю тобі залишитися без даху над головою.

— Ого,

дякую

!

Він нічого на це не відповідає, просто опускає очі.

Я спираюся на підлокітник дивана, бо ноги трохи підкошуються. Це не має ніякого сенсу. Я не розумію, як Джеремі міг раптом вирішити, що йому треба розлучитися. Єдиний варіант, який має сенс, це…

Я смикаю пасмо волосся, що вирвалося з мого нестильно розпатланого хвоста. — Є хтось інший?

Він вагається. Досить довго, щоб у мене почало крутитися в шлунку. Але потім він хитає головою. — Ні, нікого іншого.

— Тоді чому?

Я ламаю голову, намагаючись зрозуміти, чому це відбувається. Якщо це не інша жінка, то що ж це? Наркотики? Люди в інвестиційному банківському секторі мають репутацію тих, хто трохи занадто ліберально ставиться до кокаїну. Чи Джеремі вживав його і тепер у нього в голові якась божевільна ідея?

Але ні. Це не схоже на мого чоловіка. Джеремі любить випити келих віскі ввечері, але ніколи не випиває більше одного. Він чесний, як стріла.

— Будь ласка, — шепочу я. — Я не розумію. Ми щасливі разом. Чому ти це робиш?

— Вибач. — Цього разу його голос пом’якшає, і цього лагіднішого тону достатньо, щоб у мене навернулися сльози. — Я не хотів тебе образити.

— Тоді не йди!

Джеремі не знає, що на це відповісти. Він закриває портфель, що лежить відкритим на все ще трохи запиленому дивані. — Ми повинні змогти вирішити це за допомогою посередника, — каже він мені. — Немає потреби в юридичній битві та суді, оскільки у нас є шлюбний контракт. Я попрошу свого адвоката передати документи твоєму.

У мене в голові все крутиться. Я не можу зрозуміти, що сталося. Що змінилося? Чому він раптом вирішив, що наш шлюб не працює і його треба розірвати?

Мені здається, ніби він мене звільняє.

Він починає обходити мене, і тепер мене охоплює паніка. Коли він вперше вимовив слово на літеру «Р», я була впевнена, що він робить жахливу помилку під впливом емоцій, і я зможу його відрадити. Але тепер здається, що він остаточно вирішив. Мій чоловік має намір розірвати наш шлюб з причин, які не мають жодного сенсу. Він не щасливий? Ми найщасливіша пара з усіх, кого я знаю! Якщо ми не щасливі, то я не розумію, що таке щастя!

— Джеремі… — Я хапаю його за руку, не даючи йому втекти з кімнати. — Ти ж не можеш це мати на увазі. Будь ласка. Ми можемо це вирішити.

Він хитає головою, не дивлячись мені в очі. — Вибач, Наомі.

Якщо він ще раз вибачиться, я заб’ю його до смерті його ж портфелем.

— Послухай… — Я проходжу язиком по верхній губі. — А як щодо сімейної терапії?

— Сімейна терапія? — Він каже це так, ніби я щойно запропонувала йому випити пляшку сечі. — Не думаю.

— Тож давай поговоримо про це зараз. — Мої пальці все ще стискають його передпліччя, впиваючись у шкіру. — Мені нікуди поспішати. Скажи, що тебе так засмучує, і давай це виправимо.

Його погляд нарешті зустрічається з моїм. — Для цього вже запізно.

Я згадую те вагання, коли я запитала його, чи є в нього хтось інший. Це єдина причина, яку я можу придумати, щоб пояснити, чому Джеремі розірвав би щасливий шлюб.

Джеремі струшує мою руку зі свого передпліччя і проштовхується повз мене, прямуючи до спальні, де Тедді засів із iPad. Я стаю йому на заваді, перекриваючи йому шлях. — Що ти робиш?

— Я забираю свого сина до себе додому.

— О ні. — Я піднімаю руки, рішуче налаштована виграти сьогодні хоча б одну битву. — Не думаю. Якщо ти хочеш розлучитися, то Тедді залишиться зі мною.

Він не намагається пройти повз мене. Він стоїть там, вивчаючи моє обличчя, поки я не починаю нервувати.

— Тедді має спати у своїй спальні, — нарешті каже він. — Ми хочемо зробити це для нього якомога легшим, і було б жорстоко забирати його з дому. Ти так не вважаєш?

— Тоді дай мені повернутися, а ти йди.

— Спробуй бути розсудливою, Наомі, — каже він. — Ти справді хочеш покарати Тедді за це? І так буде достатньо важко.

Я не поступаюся. Я стою, схрестивши руки на грудях. Йому доведеться фізично підняти мене й відсунути, щоб дістатися до Тедді.

— Ти можеш щодня забирати його зі школи, — пропонує Джеремі. — Проводити з ним цілий день. Він може вечеряти з тобою. Але вночі він має спати у власному ліжку. У власній кімнаті. Якщо ти дбаєш про нього, ти не хотіла б забирати його з дому.

Як би мені не хотілося це визнавати, але він має рацію. З наших сімейних поїздок я знаю, що Тедді крутиться у ліжках, які йому не знайомі. Іноді він прокидається з криком. Я не хочу, щоб він це переживав.

І справді, яка для мене різниця, де він спить? Я все одно забиратиму його зі школи, і ми проводитимемо вечір разом. Жодна з інших мам у школі навіть не дізнається, і мені соромно визнати, що це для мене важливо.

І є ще один бонус. Якщо Джеремі щовечора приходитиме сюди забирати Тедді, він буде змушений спілкуватися зі мною. Зараз він, здається, не зацікавлений у розмові про це, але наше шлюб ніяк не закінчився. Ми з Джеремі будемо старіти разом, сидячи на ганку в однакових кріслах-гойдалках.

Є щось, про що він мені не каже. І я збираюся з’ясувати, що саме.

— Гаразд, — кажу я. — Ти правий. Тедді має спати у своєму ліжку.