Розлучення

70

_________

Вероніка

Сигнал пожежної тривоги майже оглушливий.

Я мчу назад сходами, набираючи номер Джеремі по дорозі. Зупинятися немає часу. Ця пожежа ось-ось вийде з-під контролю. Не можна гаяти часу.

— Тедді! — я знову стукаю у двері, прислухаючись до дзвінка телефону у вусі. — Будь ласка, відчини!

Телефон продовжує дзвонити. Джеремі не бере трубку.

Чорт.

Я знову дивлюся на двері, зважуючи варіанти. Можливо, мені потрібно щось, щоб спробувати зламати замок. Наприклад, сокира. Чи є у Джеремі сокира в гаражі? Він не схожий на людину, яка б мала сокиру, але, можливо, у нього є одна під рукою.

Та тут я обертаюся й усвідомлюю, що вже запізно.

Вогонь вирвався з підвалу. Нижня частина сходів тепер у вогні.

Я не знаю, скільки часу знадобиться вогню, щоб піднятися на один проліт сходів, і не хочу цього знати. Я мушу вивести Тедді звідси,

зараз

. Не знаю, як саме, але я нічого не зможу вдіяти, якщо він у своїй спальні й не впускає мене.

Я ще раз намагаюся додзвонитися до Джеремі. Телефон одразу переходить на голосову пошту.

Тепер я розумію, що є лише один спосіб потрапити в цю кімнату, і це коли Тедді відкриє мені двері.

— Тедді! — кричу я крізь двері. — Тедді, будь ласка! Ти мусиш відкрити ці двері! Я дзвоню твоєму татові, але не можу до нього додзвонитися. Але ти в небезпеці! Ми з тобою в небезпеці!

Він і далі плаче з того боку дверей, але не відчиняє їх. Він не знає, що робити. Але в нас небагато часу, щоб це з’ясувати.

— Я не залишу тебе, Тедді. — Я витираю сльозу, що навернулася на ліве око. Зараз не час мені плакати, він і так достатньо наляканий, навіть не бачачи мене в сльозах. — Але мені потрібно, щоб ти відчинив ці двері! Будь ласка! Ти мусиш мені довіряти! Будь ласка! Ти мусиш… Я ж твоя… Тедді, я твоя…

І раптом я чую, як повертається замок.

Я навіть не даю Тедді шансу відкрити двері. Я повертаю ручку, і ось він, його маленьке тільце тремтить від ридань. Я вбігаю до кімнати, грюкаючи дверима за собою, і обіймаю його.

— Усе буде добре, — кажу я йому. — Я тут.

Він притискається до мене, його тіло тремтить від ридань. Він у жаху. Єдиний дім, який він коли-небудь знав, палає, і жоден із тих, кого він вважає своїми батьками, не поруч. Усе, що в нього є, це я.

І я подбаю про те, щоб з ним абсолютно нічого не сталося.

Дим почав просочуватися під дверима, швидко заповнюючи кімнату. Мені доводиться відпустити Тедді, щоб вирвати вікно. Це трохи допомагає з димом, але цього недостатньо. За кілька секунд тут стане важко дихати.

Вдалині чути виття сирен. Але вони далеко. Занадто далеко.

Ми мусимо негайно вийти з цієї кімнати.

Я висуваю голову у вікно, щоб роздивитися, з чим маємо справу. Видно нижню частину даху, і хоч він трохи похилий, гадаю, ми зможемо сидіти на ньому, поки чекатимемо на прибуття пожежних машин. Але я за все своє життя ніколи не вилазила на дах, і вилізти у вікно з Тедді буде нелегко.

Але я мушу спробувати. Він розраховує, що я його врятую. Я вже раз його підвела, і я

не

підведу його знову.

— Тедді, — кажу я йому серйозним голосом. — Нам треба вибратися з цієї кімнати. Я вилізу на дах, а коли я вже буду там, тобі треба вилізти за мною.

Він просто дивиться на мене.

— Ти зможеш це зробити? — запитую я його.

Він киває, ніби не зовсім упевнений, що й не дивно, адже я теж не зовсім впевнена, що зможу це зробити.

Мої руки тремтять, коли я вилажу через вікно. Спочатку я перекидаю праву ногу через підвіконня, потім хапаюся за раму й підтягую ліву ногу за собою. Я намагаюся не дивитися вниз. Ми не так уже й високо, але все одно тут, нагорі, крутиться голова. Сподіваюся, цей дах добре збудований.

Я заглядаю назад у вікно, де в кімнаті стоїть Тедді з величезними очима. — Тедді, — кажу я. — Тобі треба вилізти на дах разом зі мною.

Тедді обертається, щоб поглянути на двері своєї спальні. З-під дверей валить дим, і, як і у випадку з дверима до підвалу, нижня частина обпалена. Зовсім скоро полум’я проникне в кімнату.

— Мені страшно, — тихо скиглить він.

— Тедді, — благаю я його. — Обіцяю, що не дозволю, щоб з тобою щось сталося. Але ти маєш мені довіряти. Тобі треба вилізти через вікно, і я тебе захищу.

Нарешті він киває головою.

Він підходить до вікна, тремтячи всім тілом. Він перекидає одну ногу через підвіконня, так само, як я, але він занадто маленький. Мені доводиться допомогти йому, піднявши його через край. На мить я відчуваю, що ноги починають ковзати, але потім затискаю кросівок у ринві, і це, здається, допомагає.

Я витягую Тедді з вікна. Він укритий тонким шаром сажі, і я притискаю його до себе, захищаючи, поки сирени стають дедалі гучнішими.

Пожежні машини та поліція незабаром будуть тут. Якось мені доведеться пояснити наявність двох трупів у підвалі. Правда випливе назовні, хочу я того чи ні. Я лише сподіваюся, що вони не копатимуться в моєму минулому й не звинувачуватимуть мене в цих смертях. Цього достатньо, щоб мені захотілося втекти.

Але я вже втомилася тікати. Я тримаю Тедді в обіймах, щоб захистити його. Ніхто не зможе відірвати його від мене, доки не приїдуть пожежні машини. Навіть тоді я не впевнена, що дозволю їм це зробити.

— Ронні? — шепоче він мені на вухо.

— Так?

— Чому ти так коротко обстригла волосся?

Я майже забула про своє волосся. Чомусь його запитання змушує мене сміятися, і через кілька миттєвостей я вже не впевнена, сміюся я чи плачу.