Розлучення

Це була людська постать?

Я стискаю телефон, розмірковуючи, чи варто зателефонувати Джеремі. А може, мені слід повернутися в машину й поїхати прямо додому. Мій чоловік не захоче, щоб я залишалася в квартирі, яка не є безпечною.

Тільки от я вже розпакувала, здається, половину своїх речей. І якщо ремонт справді розпочнеться завтра, я мушу зробити цю квартиру придатною для проживання до того часу, як Тедді закінчить школу. Я не можу дозволити синові вдихати всі ці частинки пилу і захворіти на рак. Потрібно стільки всього зробити, перш ніж я зможу дозволити йому тут залишитися.

Я роблю ще один крок до вікна. Цього разу чую інший шум, який турбує мене ще більше.

Звучить майже так, ніби хтось повільно шкребе по шибці.

Досить. Я не можу залишатися в цій квартирі ні хвилини більше. Мені байдуже, чи доведеться мені самотужки затягувати ці три монструозні валізи назад у багажник. Я не збираюся дозволити, щоб мене вночі вбив якийсь хлопець із гаком замість руки. Джеремі зрозуміє.

Саме коли я збираюся розвернутися й втекти зі спальні, я на мить піднімаю погляд — і саме тоді помічаю гілку дерева. Вона притиснулася до верхньої частини вікна, і з кожним подувом вітру деревина шкребе по склу.

Мої плечі опускаються. Виявляється, за вікном все-таки немає бродяги з гаком замість руки. Це було просто дерево. Джеремі завжди каже, що я занадто швидко роблю висновки, і в цьому випадку він буде абсолютно правий.

Зітхнувши, я прямую до кухні, щоб знайти засоби для прибирання.