Страница 99 из 114
— Навіть якщо ми знайдемо того хлопця, він може виявитися ще одним
глухим кутом.
— А що з подругами Дрю? — запитала мама.
Ми втрьох подивилися на неї. Мама засовалася на місці, але не опустила
погляду.
— Б’юся об заклад, Дрю кривдила інших людей. — Слів «…так само, як
кривдила вас» не вимовили, але було відчутно, що вони зависли в повітрі. — І, я не знаю, але якщо її отруїли… ну, мені здається, що це жінка. Чоловіки
зазвичай використовують пістолети й ножі. Отрута здається жіночою зброєю.
Нік поглянув на мене. Я знизала плечима.
— Я не багато знаю про подруг Дрю чи про її життя після Латропа. Лише те, що вона навчалася додатковий рік у приватній школі в Каліфорнії. Потім у
Гарварді. Потім повернулася сюди. І коли прийшла до мене, то говорила так, ніби в неї небагато близьких людей.
Я згадала, що вона казала на кухні Шніцерів: «…В мене більше нікого немає»
і «Ти за все моє життя була єдиною, кому я подобалася тому, що я — це я».
Узявши телефон, я загуглила «Дрю Латроп Кавано сусідки по кімнаті Гарвард».
З’явилося кілька імен. Замінивши «Гарвард» на «Крофт», я отримала ще кілька.
Перечитала їх, розмірковуючи, чи можу отак-от просто зателефонувати
Медісон Сільвер, Діпті Патель чи Лілі Крейн і почати розпитувати їх про
покійну колишню співмешканку. Якщо вони достатньо розумні, то повимикали
свої телефони й доручили друзям перевіряти їхні соціальні мережі, щоб
уникати журналістів, — так само, як я. Вголос я сказала:
— Нам потрібен хтось, хто спілкувався з нею тоді. У Крофті чи Гарварді. А
краще і там і там.
— Хтось із Латропа навчався з нею в Гарварді? — запитав Нік.
— Тім Аґравал, — сказала Дарші. — Вони не товаришували.
— А Тім знає когось, із ким вона дружила? — запитала я.
Дарші знизала плечима.
— Можу його запитати, але я не тішила б себе надією. Здається, вони були в
різних колах.
Я зрозуміла: це означає, що Дрю, найімовірніше, ігнорувала Тіма, якщо в
Гарварді їхні шляхи колись і перетиналися.
— Хто ще з нею спілкувався? — долучилась до запитань мама. — Її мати?
Брат? Хто ще міг знати її подруг?
Я побарабанила пальцями по столу.
— Почнемо із сусідок по кімнаті. А потім можна повернутися до сторінок Дрю
в соціальних мережах, — запропонувала я. — Можемо розділити їх між собою
та розпочати обдзвонювати друзів.
— У неї там чимало друзів, — мовила Дарші.
— Ну, звісно, ми не намагатимемося додзвонитися до п’ятисот тисяч людей, які були підписані на неї. Можемо зв’язатися з тими, на кого була підписана
вона. Скільки їх?
Дарші подивилася.
— Тисяча двісті дев’яносто шість. — Вона піднесла телефон ближче до своїх
окулярів. — Але дехто з них — знаменитості. Хіба, може, вона насправді
знайома з Кріссі Тайґен?
Я знизала плечима, і серце в мене завмерло.
— Не знаю. Може бути. Це можливо.
— А як щодо Ебіґей? — запитала моя мама.
Коли ми втрьох подивилися на неї, мама здавалася збентеженою, але не
опустила погляду.
— Дафно, ти казала, що Дрю не дуже люб’язно ставилася до людей, які
працювали на її сім’ю. Якщо вона сприймала їх, як меблі, можливо, Ебіґей щось
бачила, чи чула, чи щось знає…
Її голос затих. Тато поцілував її в чоло та обійняв, бурмочучи щось так тихо, що я нічого не почула. Потім він повернувся до мене.
— Її номер є в довіднику в Латропі.
З’ясувалося, Ебіґей була однією з контактних осіб Дрю на випадок
надзвичайної ситуації, а ще її занесено до шкільної телефонної книги.
Вона взяла слухавку після двох гудків.
— Дафно, я така рада тебе чути! Вибач, що не змогла привітатися з тобою
сьогодні вранці. — Її світлий музичний голос спохмурнів. — Це все так
жахливо.
Я пояснила, що нам було потрібно.
— Не знаю, чи зможу допомогти, але я обов’язково спробую.
За годину Ебіґей мала бути на роботі, але в неї було трохи вільного часу. Ми
домовилися зустрітися в кав’ярні
Ladurée
на Медісоні, поблизу житла її
теперішніх роботодавців у Верхньому Іст-Сайді.
— Ви вдвох ідіть, — сказала Дарші. — Я залишуся тут, і ми можемо почати
обдзвонювати друзів Дрю.
Я обійняла її та викликала машину, на якій ми з Ніком дісталися до
Ladurée
.
Там були зелені, мов селера, стіни, із золотистим оздобленням, і чорно-біла
підлога, скляні вітрини, повні тістечок-макарунів рожевого, лавандового та
малинового кольору, підставки для тортів, завалені круасанами й тістечками
куїнь-аман. Цієї кав’ярні тут ще не було, коли ми з Дрю навчалися в школі, але
в ній тепер панувала знайома атмосфера, як у всіх кав’ярнях, де ми тусувалися, п’ючи лате, і тверде, хоч об дорогу кидай, печиво біскоті хрумтіло в нас на
зубах, доки ми обговорювали контрольні, хлопців, коледжі й те, як одягнеться
Дрю на свій дебют.
Нік подивився на мене й запитав:
— З тобою все гаразд?
— Я почуваюся, ніби перемістилася назад у часі, — пояснила я. — Спершу
школа. Тепер це кафе. Мені здається, я можу до кінця вечора опинитися в
дитсадочку чи щось таке.
— Не хвилюйся, — сказав він усміхнено. — Обіцяю поділитися з тобою соком
з коробочки.
Біля віддаленої стіни кав’ярні стояло кілька столиків з білими лакованими
стільцями, а на них — зелені подушечки. Там пахло цукром, маслом і кавою,
було тихо, лише шипіла, готуючи капучино, кавомашина. Ми сіли за стіл, і я, не подумавши, дістала телефон.
— Вибач, — сказала я, коли зрозуміла, що зробила.
Нік підійняв руки.
— Усе гаразд.
— Просто я нічого не викладала відтоді… ну, відтоді, а в мене укладено
контракти з компаніями, і…
— Дафно, — сказав Нік. — Не треба вибачатися. Це твоя робота. Я розумію.
Все гаразд.
Я кивнула та схилилася над телефоном, намагаючись зібратися, перш ніж
відкрити електронну пошту. Кілька клієнтів уже з’явилося, співчуття в їхніх
повідомленнях було змішане зі страшенно ласкавими нагадуваннями, що час
би мені вже почати знову щось публікувати. Я взялася планувати контент на
завтра, а потім на наступний тиждень: дописи про смаколики
Alpine Yum-Yums
, про
Leef