Страница 100 из 114
, про килимок для занять «Йога для всіх». Я встигла зробити лише один
нещасний знімок того килимка в Кейп-Коді, розклавши його на терасі, коли
вона ще не була місцем злочину. І що я могла сказати? «Невдалі вихідні
чудового килимка»? Нарешті в мене вийшло: «Сподіваюся, це прекрасне фото
чудесного килимка для йоги над мальовничим пляжем надихне вас сьогодні
попрацювати над власним прекрасним тілом». Я додала відповідні посилання
й теги: #плюссайзфітнес, #плюссайзйога, #кожнетілостворенедляйоги» — і
запланувала публікацію через чотири години, коли, згідно з дослідженнями
компанії, найбільше користувачів, які купують килимки, мали бути онлайн.
Я перейшла до ласощів для домашніх тварин, коли у двері впливла Ебіґей, одягнена в сіру складчасту спідницю й чорну шовкову блузку. На її широкому
обличчі стало трохи більше складок і зморщок, але її усмішка, коли вона
побачила мене, була така сама привітна, якою я пам’ятала її з того дня, коли
вперше прийшла до Дрю та попросила перекусити яблуками й арахісовою
пастою.
— Жахлива подія. — Ебіґей обійняла мене, міцно притиснувши до себе, потім
ще потримала на витягнутих руках. А тоді мовила: — Рада бачити тебе знову.
Ти як, тримаєшся?
Я сказала, що тримаюся, і відрекомендувала Ніка.
Губи в нього скривилися, коли я мовила:
— Нік — друг сім’ї.
Ебіґей сіла, зиркнувши на витончений золотий годинник з прямокутним
циферблатом у себе на зап’ясті.
— Кавано подарували, на прощання, — пояснила вона. — Бачите?
Жінка зняла його й передала через стіл. Метал досі був теплим. Я прочитала
напис, вигравіюваний на звороті. «Нашій Ебіґей, яка стала частиною родини, з
любов’ю та вдячністю».
— Дуже гарний.
Я замислилася: як вона сама сприймає це «наша Ебіґей» та «частина родини», скільки годин вона провела вдалині від своєї власної сім’ї, від своїх дітей, прислужуючи нащадкам Кавано.
— Так, справді, — сказала вона, досі з нейтральним виразом обличчя.
— Що вам узяти? — запитав Нік.
Ми трохи повмовляли її, і зрештою вона попросила лате, а я — чай ерл-ґрей.
Нік підійшов до прилавка. Ебіґей, зітхнувши, вмостилася на стілець.
— Я рада тебе бачити, але не уявляю, чим я можу допомогти. Я пішла від
Кавано три роки тому. Діти майже не бували вдома, а місис весь час на тих
сокових дієтах, тож я їм стала ледь потрібна.
Повернувся Нік з нашими напоями та тарілкою випічки.
— Це все здавалося таким добрим, — сказав він.
Коли Нік поставив перед Ебіґей її лате, вона сьорбнула ковток і опустила
чашку на блюдце. На обличчі в неї було написано, що вона могла приготувати
краще.
— Ви з Дрю не підтримували зв’язку після того, як пішли? — запитала я її.
Обличчя Ебіґей стало майже насмішкуватим.
— А ти як гадаєш?
Я зітхнула.
— Не говорімо погано про мертвих.
— Ой, говорімо, — закликала Ебіґей. Голос у неї був такий знайомий, музичний, підвищувався й знижувався, так що кожне речення бриніло, наче
пісня. — Кажи правду, хай диявол розчарується — таке в моєї мами було
прислів’я.
Я відкашлялася.
— Судячи з того, що я бачила, вона була до вас не дуже люб’язною.
Ебіґей, замислившись, постукала язиком по піднебінню.
— Ну, це було не питання люб’язності. Міс Дрю ніякою не була до мене
«дуже». Як і до прибиральниці Флор, до Делії та Гелен, які приходили
доглядати за квітами, чи до Ернесто та Карла на вході. Вона нас не бачила. —
Ебіґей стиснула руки на столі. — Чого й варто було очікувати. Якщо паросток
був зігнутий, то так дерево й росте. Дрю з братом бачили, як їхні батьки
ставляться до помічників, і поводилися з нами так само.
— Пам’ятаю, як вона просила у вас усякі чудернацькі закуски.
На обличчі Ебіґей промайнула коротка усмішка.
— Це колись була гра. Коли Дрю була маленькою. Вона казала: «Ебіґей, збудуй мені замок», — і я його складала з кубиків ананаса та зефіру. Або:
«Зроби мені засніжене дерево», — і я давала їй броколі із сиром пармезан. —
Жінка зітхнула, потім відкусила крихітне печивко, подане разом з напоєм. —
Вона була милою маленькою дівчинкою. Колись дуже давно. — Ебіґей
сьорбнула ще один ковток. — Можливо, тому мене й не напружувало те, що
вона просила в мене всяку кумедну їжу. Я досі бачила ту маленьку дівчинку
всередині неї.
— Що сталося?
— Вона виросла. Виросла, стала вродливою і дізналася, що вона багата. І ще
побачила, як поводяться її рідні.
Я розмішала цукор у чаї та взялася за чашку, гріючи руки.
— У вас є думки, хто міг би хотіти завдати їй шкоди?
Ебіґей похитала головою.
— Напевно, це був би довгий перелік людей, яких вона скривдила.
— Чи могло це стосуватися «Корпорації Кавано»? Ми чули балачки про те, що в компанії проблеми.
Вона кивнула.
— Я теж чула. Але вбити молоду жінку в день її весілля? Мені це не схоже на
бізнес. Це радше щось особисте.
Я сказала:
— Ми ще чули, що її батько, можливо, був невірним. І що в нього можуть
бути інші діти.
Ебіґей безрадісно зітхнула. Вона тихо сказала:
— Він приводив кількох із них додому. Коли місис їздила займатися йогою
десь у Беркширах. — Розгладила паперову серветку пальцями. — Так, якби
хтось убив містера, я шукала б ображену жінку. Але навіщо комусь із них
убивати Дрю?
— А ви знайомі з кимось із хлопців Дрю? — запитав Нік.
Ебіґей подивилася на нього, широко розплющивши очі.
— О-о-о! Він говорить!
Нік усміхнувся.
— Він навіть співає, якщо вип’є достатньо пива.
— Гм-м-м, — протягла вона, знову і знову складаючи серветку.
Я очікувала, що вона одразу скаже «ні». Але помилилася.
Замість цього Ебіґей відповіла:
— Розумієте, це ж було кілька років тому. Я прийшла в суботу, коли не
повинна була працювати. Мені знадобилася моя гарна чавунна сковорода, а я її
залишила в Кавано. Не очікувала, що там хтось буде. Містер подорожував,
місис займалася йогою, Тріп на той час був уже одружений, а Дрю мала бути в
школі. Тож я піднялася нагору, а там міс Дрю з якимось юнаком.
— Не зі Стюартом Лоу, — припустила я.