Страница 101 из 114
— Ні, не з ним, — підтвердила Ебіґей. — Мені він був не знайомий. На вигляд
наче іноземець. Темна шкіра, темне волосся. На кілька років старший за Дрю.
Заходжу я на кухню, а там вони. Готують. — Голос у неї повеселішав від того
спогаду. — Чи принаймні він готував. А вона допомагала.
— То він був її хлопцем? — перепитала я.
— Вона відрекомендувала мені його як друга. Але, зважаючи на те, як вони
дивилися одне на одного, я сказала б, що таки хлопець, м-м-гм-м-м. Ну, точно
хлопець. Не питайте мене, як його звали, — сказала вона, застережно звівши
долоню, перш ніж я встигла це зробити. — Я не запам’ятала. Хоча намагалася.
— Вона сьорбнула лате і знову зробила те своє обличчя «я-вмію-краще». — Що
я пам’ятаю, так це те, що вона була з ним щаслива. Вона сяяла. Уся така
усміхнена. «Ебіґей, це мій друг!» — Ебіґей похитала головою. — Вона
допомогла мені знайти сковорідку. Поклала її для мене в сумку та всяке таке.
— І який вони мали вигляд? — запитала я.
— Затишний, — відповіла Ебіґей, трохи помовчавши. — Пам’ятаю, мені
здалося, що вона нарешті дорослішає. Наче я побачила обриси тієї, ким вона
стане. Якщо все піде як треба. Іноді паросток може сам випрямитися, чи не так?
Ніколи не пізно.
«Поки зрештою не стає-таки пізно», — подумала я.
Ебіґей просякнула губи паперовою серветкою та звелася на ноги.
— Отож, мені час бігти.
— Дякуємо за вашу допомогу.
— А я допомогла? — Вона, схиливши голову, подивилася на мене. — Ну, сподіваюся, що так.
Я попросила, щоб Ебіґей пообіцяла зателефонувати, якщо ще щось згадає.
Вона відповіла, що зателефонує, і, обіймаючи мене, прошепотіла:
— А ти бережи себе. — Випустивши мене з обіймів, подивилася на мене. —
Я маю тобі сказати, що поліціянти мене також про тебе розпитували.
Я відчула, як у животі все перевернулося, а коліна затремтіли.
— Що вони питали?
— Чи сварилися ви з Дрю. Чи сердилася ти колись на неї. Як вона ставилася
до своїх однокласників у Латропі. — Ебіґей похитала головою. — Я сказала їм, що Дрю була не дуже добра, але я не можу уявити, щоб котрась із дівчат, з
якими я знайома, могла таке з нею вчинити. — Вона змахнула крихту зі своєї
спідниці. — Я не можу собі цього уявити, — тихо сказала вона. — Але хтось
це вчинив.
Дзвоники над дверима задзеленчали, коли вона вийшла. Ми з Ніком сиділи й
думали. Принаймні мені здалося, що він думав. Я намагалася не закричати й
сиділа, охоплена страхом, уявляючи, як опиняюся в тюрмі за злочин, якого не
скоювала.
— Бери. — Нік підсунув до мене мою чашку. — Пий. Поповнюй запаси води
в організмі.
Я похмуро кивнула й відкусила куїнь-амана з начинкою з малинового джему, думаючи, що, мабуть, у в’язниці такої випічки не буде.
— Нам треба знайти цього хлопця, — вимовила я. — Загадкового кухаря.
— Треба, — згодився Нік. — Є ідеї?
— Нема, — сказала я й підвелася. — Але не поспішай списувати мене з
рахунків.
Коли ми повернулися до моїх батьків, мама пішла на роботу (вона тричі на
тиждень вела вечірні курси зі скульптури), а тато встиг змотатися на рибний
ринок і був на кухні, чаклував над своїм знаменитим чопіно.
— Риба — це їжа для мозку! — гукнув він, зішкрібаючи цедру з лимона, від
чого кімнати сповнювалися цитрусового аромату.
У вітальні Дарші позичила один з мольбертів моєї мами й причепила на нього
шматок білого картону, щоб нам було його добре видно. Угорі великими
фіолетовими
літерами
вона
написала
«ОПЕРАЦІЯ
—
ПОШУК
ЗАГАДКОВОГО ХЛОПЦЯ ДРЮ».
— Нік увів мене в курс справи, — пояснила вона. — То як шукатимемо цього
парубка? Далі переглядатимемо друзів із соцмереж Дрю?
Я з’їла половину крекера зі столу, накритого моїм татом.
— Проблема ось у чому: якщо цей хлопець — колишній, його може вже й не
бути в друзях.
— Якщо вона справді не збиралася одружитися зі Стюартом, їй не обов’язково
було кидати того Загадкового Чоловіка, — припустив Нік.
— А може, вона хотіла замести сліди. Щоб здавалося, ніби все по-справжньому. — Я відкусила абрикос. — Якби ж то була можливість побачити
в соцмережах Дрю, з ким вона дружила п’ять років тому.
— Є така можливість, — сказав Нік. Він розстебнув свою сумку, відкрив
ноутбук і взявся щось друкувати. — Ось, — сказав він, повертаючи ноутбук і
нахиляючи екран. — Благослови, Боже,
Wayback machine
. Ось зображення
сторінки Дрю у фейсбуці, трирічної давнини.
— Скільки в неї було друзів? — запитала я, підсунувшись до Ніка.
Він приємно пахнув, а його тепло заспокоювало.
Клац-клац-клац.
— Тисяча двісті шістдесят сім.
— Так, і ми можемо викреслити жінок, — сказала я. — Постривайте.
Я віднесла його ноутбук до крихітного захаращеного кабінету, де останні
двадцять років тато намагався написати роман. Роздрукувала на шести аркушах
список електронних друзів Дрю і, йдучи назад, прихопила три чорні маркери.
Я простягла Дарші та Нікові по два аркуші та по одному маркеру, а ще два
залишила собі.
— Повикреслюйте жінок, — сказала я. — І всіх на прізвище Кавано чи Латроп.
Після цього залишилися дев’яносто шість неопізнаних чоловіків.
— Ебіґей говорила, що він іноземець. Темношкірий, — сказала я. —
Викреслюємо всіх, у кого після імені є номер. Усіх помітно білих. І всіх, кому
за п’ятдесят.
Усі ми, кожен зі свого ноутбука, заходили на ті профілі. Зрештою нам
залишилося розглянути лише чотири імені. Першим кандидатом був Стівен
Чен, що працював у «Корпорації Кавано». Коли я відкрила його сторінку на
своєму ноутбуці, ми побачили сорокасемирічного чоловіка, який, судячи з його
вигляду, дуже мало рухався, мешкав у передмісті Нью-Джерсі та мав дружину
й трьох дітей.
— Можливо, Дрю подобалися старші чоловіки, — припустила Дарші.
У голосі в неї був сумнів. Я похитала головою та викреслила його ім’я на
мольберті.
— Наступний, — сказала я.
Тим наступним був Цезар Акоста, двадцятидев’ятирічний красунчик, однокласник з Латропа, з футбольної команди. Нік знайшов його першим і
сказав:
— Цей, здається, може бути.