Страница 102 из 114
Потім ми з’ясували, що, згідно з інформацією на фейсбуці, Цезар торгує
валютою та живе в Сінгапурі.
— Це не означає, що він цього не робив, — доводила я. — Якщо він мешкає в
Сінгапурі, це не означає, що він не може навідатися до Штатів. Або він міг
найняти когось, щоб той додав отруту до напою Дрю.
— Справді, — сказав Нік, — але якщо він зараз там, — а схоже на те, — з ним
буде важко поговорити особисто.
Ми домовилися тримати Цезаря в умі та продовжити пошуки.
Третій чоловік, Даніло Байяні, був ровесником Дрю, вони разом навчалися в
Гарварді. Він був майже приголомшливо гарний, з густим блискучим чорним
волоссям і широкою сяйливою усмішкою. Але на аватарці обіймався з іншим
красенем, хлопцем з короткими чорними кучерями та повними губами.
«Сьогодні три роки!» — такий був підпис під ще одним фото двох чоловіків у
смокінгах, які, тримаючись за руки, стояли перед священником.
— Можливо, він бісексуал, — припустила я, витріщившись на ті світлини на
екрані. — Зрадливий.
Дарші зазирнула через моє плече і, зітхнувши, сказала:
— Він здається цілком щасливим. Не схожий на хлопця, що планує вбивство.
Отож у нас залишилася остання кандидатура.
— Ні, — сказала Дарші, щойно його фото з’явилося на її ноутбуці.
Нік поглянув і сказав:
— Я… я такого собі не уявляю.
Дарші підсунула до мене свій ноутбук. Я подивилася й закричала:
— Боже мій, це він!
— Хто — він? — перепитала Дарші.
— Той хлопець! Хлопець із похорону! Той, що був біля її кімнати в Кейп-Коді! Це він! Як його звуть? Де він живе? Розкажіть мені все!
Ми дізналися, що хлопця звати Адітья Ачар’я. На світлинах у нього було рідке
волосся, похилі плечі та випнуте пузце. Скельця в окулярах товсті, оправа не
модна. Замість
Rolex
чи
Patek Philippe
у нього на руці був недорогий на вигляд
Timex
на еластичному позолоченому ремінці. Комір сорочки поло з одного боку
незугарно закотився біля підборіддя. Він скидався на одного з тих хлопців, що
в школі правили для Дрю за мішені, на одного з тих, кого вона знімала на відео, кого фотографувала, над ким знущалася, а не з тих, у кого вона могла таємно
закохатися.
— Серйозно? — запитала Дарші.
— Ну. Егей, тату, як там казав Шерлок Голмс? — гукнула я на кухню, де мій
батько вже впорався зі своїми лимонами й узявся чистити кальмара.
— Коли все неможливе вже викреслено, то решта, хай би яка вона здавалась
малоймовірна, і має бути істиною, — гукнув він у відповідь.
Дарші довго дивилася на фотографію Адітьї і зрештою похитала головою:
— Думаю, нам варто повернутися до того гея.
Нік зробив скріншот і знову взявся клацати телефоном.
— Що ти робиш?
— Пишу Ебіґей. Запитую, чи цього хлопця вона зустріла.
— У тебе є її номер? Звідки ти його дістав?
— У мене свої методи, — сказав Нік.
За мить його телефон дзенькнув. Він поглянув на нього й показав мені
великий палець.
— Ебіґей каже, що не зовсім упевнена, але їй здається, це може бути він.
— Ну от, маємо.
Дарші тим часом розглядала фото Адітьї, нахиляючи телефон з боку в бік і
силячись змиритися із цією думкою.
— Я намагаюся уявити більше волосся, — пояснила вона. — Або кращий
одяг.
— Можливо, у нього є приховані таланти, — припустила я.
— Або таємне багатство, — докинув Нік.
— Та, — сказала я. — Якби в нього були гроші, вона б з ним одружилася.
— Ні. — У голосі Дарші не було жодного виразу. — Якщо він не схожий на
Рітіка Рошана і не був багатшим за Джеффа Безоса. — Вона похитала головою.
— Дрю нізащо не одружилася б з темношкірим хлопцем.
— То що далі? — Я подивилася на Ніка. — Ти можеш знайти його номер
телефону?
Нік кивнув.
— Уже є. І адреса. Він живе в Нью-Гейвені. Але я думаю, нам не варто
дзвонити.
— Чому ні?
— До Нью-Гейвена — скільки, дві години дороги? Гадаю, треба туди їхати.
Так, як ми навідувалися до матері Емми.
— Братимемо його в лігві, — сказала Дарші.
— Заскочимо зненацька, — згодився Нік. — Без жодних попереджень. Щоб у
нього не було часу вшитися або щось вигадати.
— Це має сенс, — сказала Дарші.
Нік простягнув руку, щоб допомогти мені встати з підлоги. Я не тільки
дозволила це йому, але й забула про свій звичний прийом — узяти на себе
якомога більше власної ваги.
— Постав мене прямо! — наказала я, і Нік, щиро сміючись, здавалося, без
жодних зусиль підняв мене на ноги.
Це було чудесне почуття: розуміти, що навіть серед суцільного горя, навіть
коли моя подруга мертва, а мене все ще підозрюють у вбивстві, я однаково
можу бодай на мить зробити когось щасливим.
Розділ двадцять другий
Ми взяли «Камрі» моїх батьків. Нік вів машину впевнено, не летів по шосе зі
швидкістю сто п’ятдесят кілометрів за годину, але й не повз понад узбіччям.
Ми з Дарші сиділи в телефонах, перекопували інтернет, шукаючи інформацію
про чоловіка, з яким сподівалися зустрітися. Згідно з його сторінкою у
фейсбуці, яку Адітья проілюстрував світлиною товариського на вигляд чорного
лабрадора, він був аспірантом факультету статистики та науки про дані
Єльського університету. Він був найстаршим з трьох дітей, родом з Едісона, штат Нью-Джерсі, здобув ступінь бакалавра в Ратґерському університеті, потім
ступінь магістра в Гарварді, а далі пішов до Єльського університету за
докторським ступенем. Ретвітив лівих політичних коментаторів і дописи про
футбольну команду «Манчестер юнайтед». На реддіті стежив за трендом під
назвою «Собаки-бовдуряки», де господарі публікують відео хатніх тварин, які
роблять усякі дурниці, і ще за одним — про вегетаріанську кулінарію, де він
ставив ввічливо сформульовані, граматично правильні запитання про чана дал, фондю та чи є щось хороше в рослинних бургерах
Impossible Burgers
.
— Справжнє кохання Дрю. — Голос Дарші був скептичний. — Як гадаєте, яким він буде?
Усю дорогу по Магістралі-95 ми втрьох обмінювалися припущеннями. Я
ставила на те, що студентське життя Адітьї було маскуванням і що насправді
він лиходій у стилі Джеймса Бонда, весь такий у дорогих костюмах, з темними