Страница 103 из 114
намірами, що його образ у соцмережах — просто ретельно пропрацьоване
прикриття.
— Б’юся об заклад, що він має акцент, — сказала я, вдаючи, що непритомнію.
— Мені важко в це повірити, але, можливо, Дрю потайки захоплювалася
ботанами, — докинула Дарші. — Людей не завжди цікавить лише один тип, чи
не так? Її батько зустрічався не з моделями. Барбара Вінсент не була гламурною
штучкою.
Нік тихим голосом мовив:
— Моя мати була.
— Нумо узагальнювати, — сказала я, доки Дарші не почала дратуватися, а Нік
знову не поринув у журбу. — Що ми знаємо про цього чоловіка? Йому
подобаються відео про те, як собаки падають зі сходів, — відповіла я на своє
власне запитання.
— І відео про те, як собаки намагаються пити з брандспойтів, — додала Дарші.
— Не треба недооцінювати Адітью.
— Він любить свою сім’ю, — сказав Нік.
— Або принаймні викладає їхні фото, — додала я, хоча мені ті світлини
здавалися досить переконливими.
Я бачила, як радісно всміхався Адітья на святкуванні першого дня
народження племінниці, стискаючи іменинницю в обіймах з такою легкістю, що зрозуміло було: йому звично спілкуватися з немовлятами й малюками. Я
бачила Адітью в мантії та академічній шапочці в Гарварді. Він клейкою
стрічкою написав на її квадратній поверхні: «ЛЮБЛЮ ВАС, МАМО І ТАТУ».
— Думаю, він справді їх любить. Цікаво, чи той це хлопець, котрий нам
потрібен.
— Побачимо, — сказав Нік.
***
Адітья жив на другому поверсі старого цегляного будинку у вікторіанському
стилі на Бредлі-стріт на краю студмістечка Єльського університету. Фарба
зовні на стінах лущилася. У під’їзді за важкими подертими дубовими дверима
стояв бридкий затхлий запах, а коричневий килим на сходах був геть
страхолюдний — окрім тих місць, де зовсім стерся.
— Голодний студент, — пробурмотіла Дарші, коли ми піднялися.
Я постукала у двері, на яких висіла прибита одним цвяхом, перехняблена
цифра «2». За хвилину двері відчинилися.
— Так? — запитав чоловік, витираючи руки ганчіркою для посуду, запханою
за його пояс.
З-за спини в нього долітав запах чогось киплячого, імбиру та кокосу. Коли він
поглянув на мене, його вузькі плечі опустилися й він мовив:
— Ой. Здрастуйте.
Я приголомшено витріщилася, у мене аж мову відняло, коли я вперше добре
роздивилася цього хлопця з вечірки. Хлопця з поминок. Хлопця, який утікає.
За кілька днів, що минули зі святкування на пляжі, у нього відросла щетина, а
якби додати більшу бороду та освітлити шкіру — він став би двійником мого
батька в тридцятирічному віці. У нього був такий самий задумливий вираз, ті
самі журливі карі очі за скельцями окулярів. Тканина футболки щільно
облягала його живіт так, що напиналася м’якою хвилею. То була проста синя
футболка, не заправлена у вільні нейлонові спортивні штани, а на ногах —
шкіряні сандалі. «Сандальки», — пролунав у мене в голові глузливий голос
Дрю. Я глибоко вдихнула, відчуваючи запах того, що він там собі готував, і
спробувала уявити дівчину, яку я знала — свавільну й осудливу Дрю, — поруч
із цим тихим, здавалося б, скромним і некрасивим чоловіком.
— Містер Ачар’я? Я Даршіні Шаг, — почула я голос Дарші. — Це Нік
Карвалью, а це — Дафна Берґ. Ми друзі Дрю.
— Звичайно. — Зблизька я побачила, що очі в нього за скельцями окулярів
почервонілі й що він крутить рушник у руках, ніби не знає, чим їх зайняти, а
ще йому треба за щось триматися. Він перевів погляд з мене на Ніка, потім —
на Дарші та, здавалося, трохи розслабився, розгледівши її. — Прошу, заходьте.
У вітальні в нього був потертий шкіряний диван, крісла з різних гарнітурів (я
побачила, що одне з них заліплено клейкою стрічкою), приголомшливо
красивий перський килим і письмовий стіл, завалений підручниками, із синьою
статуеткою Будди-цілителя на полиці вгорі.
— Прошу, прошу, — повторював він, проводячи нас усередину.
На зап’ясті в нього я побачила дешевий позолочений годинник, який
пам’ятала з фотографій, а на правій руці — недоладний перстень.
Він був просто втіленням несмаку, одним з тих хлопців, над якими Дрю
кепкувала в Латропі, а з його виразу обличчя, опущених плечей і скорботи в
очах видно було, що йому про це відомо, що він знає, як воно — бути об’єктом
глузування.
— Я впізнав вас із відео, — сказав він мені, коли ми влаштувалися у вітальні
з потрісканим плетеним столиком і продавленим диваном.
— Із відео?
— З бару. З хлопцем.
— А.
— Дрю мені його показувала, мабуть, з десяток разів. І всі ваші пости в
інстаграмі. Вона так вами пишалася. Усе повторювала: «Це моя подруга!»
— Ой, — вимовила я. Серце в мене стиснулося, а очі наповнилися сльозами.
— Я не знала.
— Вона казала мені: «У мене б нізащо не стало сміливості». Вона так вами
захоплювалася. — Стиснувши руки перед собою, він провадив далі: —
Вибачте, що втікав від вас. Але мене не запрошували. Ані на вечірку, ані на
поминки. Це було… складно. — Хлопець схилив голову й тихесенько додав: —
Але я хотів бути там. Заради Дрю.
Нік звідкись дістав і простягнув мені хустинку
Kleenex
. Коли Адітья пішов
заварювати чай, я озирнулася навколо: дешеві меблі, зарості квітів у глиняних
горщиках на єдиному вікні, що виходить на південь, зображення бога Шиви в
рамці на стіні, а на журнальному столику — мідна статуетка Ґанеші з головою
слона та з мишею біля ніг. На полиці над закладеним цеглою каміном була
одна-єдина фотографія в рамці — Дрю з Адітьєю у Фенвей-парку. На них обох
були червоні кепки
Boston Red Sox
, вони широко усміхалися на верхніх місцях
трибун.
— А, це, — сказав Адітья, повернувшись до кімнати й помітивши мій погляд.
— Вона тут здається такою щасливою.
— То був чудовий день.
Він роздав чашки й поставив на журнальний столик тарілку з печивом
Parle-G
, таким, яке іноді подавала й мама Дарші. Я сьорбнула чаю. Адітья сів у
пошарпане крісло, потер руками живіт і зітхнув. Я розуміла, що надто