Страница 104 из 114
витріщаюся, але не могла змусити себе припинити. Частково через те, наскільки він був схожий на мого батька, а частково — бо не могла уявити собі
Дрю, гламурну, розкішну, заможну, вродливу Дрю з таким-от хлопцем. Невже
вона підіймалася цими сходами, під стелею з облупленою фарбою, дихала цим
повітрям із затхлим капустяним душком? Сиділа на цьому дивані, спала на
матраці, який — я ладна побитися об заклад — лежить у спальні Адітьї замість
ліжка, готувала разом з ним на кухні, схожій на камбуз, і дивилася з ним фільми
на цьому крихітному старому телевізорі?
— Ви намагаєтеся зрозуміти, що вона в мені побачила. — Голос Адітьї був
доброзичливий, хоча очі були сумними. Дарші почала щось говорити, але
замовкла, коли Адітья похитав головою. — Ні, не треба вибачатися. Я теж не
міг збагнути. Щодня, коли ми були разом, я почувався так само. Ніби це не
могло бути правдою.
— Як ви з нею познайомилися? — запитала Дарші.
— Дрю волонтерила двічі на тиждень у школі в Бостоні. Допомагала дітям
писати есе для коледжів, заповнювати заявки, готуватися до іспитів. Усяке
таке.
— Стривайте. Що?
Адітья кивнув. Моє серце кольнув біль, коли я побачила гордощі на його
обличчі.
— Вона жартувала про це. Казала: якби хтось із її школи це побачив, то
вирішив би, що вона вступила в секту. Вона казала мені, що для неї важливо
відплатити чимось, вчинити щось добре.
Я не встигла запитати, що він має на увазі та яку провину Дрю спокутувала.
А хлопець провадив далі:
— Я одразу помітив її. Дрю неможливо було не помітити. Вона була гарна й
розумна. Одна з жінок, що керували програмою, сказала мені її прізвище і чия
вона донька. Нам усім говорили добре ставитися до неї, бо їхній бізнес
залучений у благодійність і вони могли б дати нам грант. Я нізащо до неї не
підійшов би. Мені досить було просто бачити її два вечори на тиждень.
— То що трапилося?
— Дрю запросила вас кудись, — сказав Нік.
Адітья кивнув, злегка всміхаючись якимось своїм спогадам.
— Одного вечора ми вдвох затрималися, щоб поприбирати й розставити столи
та стільці так, як було, і вона запитала, чи не піду я з нею в музей Ізабелли
Ґарднер. Це було в травні. — Очі в нього пом’якшилися. — Чудовий день. У
саду — бузок і жимолость. Ми сиділи на лавці біля статуї сатира й розмовляли.
Звісно, я й уявити не міг, що це побачення. Думав, вона хоче поради чи якоїсь
підказки, щоб подати заявку в аспірантуру. Це було єдине, про що я міг
подумати. Я не міг уявити, щоб хтось такий, як Дрю, зацікавився кимось таким, як я, і коли стало зрозуміло, що вона… — Адітья відкашлявся. — …Цікавиться, я вирішив, що їй, мабуть, щось треба. — Він усміхнувся страшенно сумною
усмішкою. — Вона сказала, що я їй подобаюся. Їй подобається, що мене
цікавить її розум, а не гроші чи статус. Сказала, я нагадую їй декого, з ким вона
спілкувалася, коли була молодшою.
Я ковтнула, щільно стиснувши губи, і відчула, як мене пронизує смуток. Я
згадала це відчуття — коли тобі несила повірити, що ця мила, красива, невимушено досконала дівчина тобою цікавиться. І ще пригадала, як після
нашої кулінарної екскурсії Дрю говорила, який чудовий у мене батько. «Тобі
так пощастило». У мене в пам’яті виринуло фото з кімнати Емми: маленька
дівчинка, що сидить на плечах у свого тата, і слова Лілі Кавано про Дрю та її
батька: «…Вона хотіла, щоб батько її любив». На очі мені навернулися сльози, коли я подумала про свого тата, який завжди знаходив для мене час, і про Дрю, чийого батька ніколи не було поряд. Дрю, якій доводилося чіплятися за спогади
про один день з моїм татом, бо її власний дав їй зовсім мало. «Пощастило, —
подумала я. — Боже, як мені пощастило».
— Ми пробули разом рік, — сказав він. — Я нізащо не повірив би, що це може
тривати так довго.
— І потім що сталося? — запитала я.
Адітья почовгав ногами в сандалях туди й сюди по прекрасному килиму.
— Мені іноді здавалося, що існує дві Дрю. Двоє людей усередині однієї. Була
та дівчина, що раділа поряд зі мною, волонтерила, ходила на ігри
Red Sox
, сиділа на трибунах або залишалася вдома щось готувати. Ходила гуляти чи
кататися на велосипедах, бо я не міг дозволити собі щось більше, а їй не
дозволяв за все платити. Ми ходили в музеї щосереди, коли вхід безкоштовний.
Купували квитки на вистави зі знижкою для студентів. Одного разу ми їздили
на поромі з Бостона в Провінстаун. Ми обідали устрицями, гуляли на березі й
переночували в пляжному будинку її батьків.
Я кивнула, розмірковуючи, чи не було для Дрю спілкування з Адітьєю чимось
на кшталт рольової гри: Марія-Антуанетта в костюмі пастушки, яка пестить
надушених овець, а потім повертається до Версаля.
— І була ще друга Дрю. Та жінка, якою її виховували. Годяща права рука
свого батька. Дочка своєї матері. Жінка, яка повинна фотографуватися на
благодійних балах, а ще — для газет і журналів. Жінка, яка дуже хоче, щоб
батько любив її, а для цього вона повинна підтримувати певний імідж.
— І ви не вписувалися в той імідж, — сказала я.
Він сумно всміхнувся, перезирнувся з Дарші та похитав головою.
— Ні, — підтвердив він таким байдуже-категоричним тоном, яким відповіла
на це саме запитання Дарші. — Навіть якби в мене були всі гроші світу.
Адітья зітхнув. Живіт у нього підійнявся й опустився.
— Тож я знав, що майбутнього в нас нема. Ніякого «довго та щасливо». Але
я дозволяв собі її кохати. Бо хотів вірити. Я хотів, щоб це було правдою. — Він
стиснув губи та знову склав руки на колінах. — Рік тому Дрю прийшла до мене
у квартиру. Ми пішли обідати, і вона сказала, що ми більше не зможемо
бачитися. Що вона відновила стосунки з колишнім і будує план одружитися з
ним. Вона саме отак і сказала: «Будую план одружитися з ним». Я запитав, чи
кохає вона його. «Ні, — відповіла Дрю. — Ні. Я кохаю тебе». — Адітья скрутив
рушник для посуду, міцно стискаючи його руками. — Сказала, що їй дуже