Страница 98 из 114
контролем ваги та через сварку з найліпшою шкільною подругою, коли існують
люди, що знайшли тіло власної матері на підлозі? Невже переймалася, що в
мене не було справжньої любові та я змарнувала два роки з Вон Роном, коли в
мене є мама й тато, які люблять мене, які ладні допомагати мені в усьому, яким
не потрібно нічого, крім мого щастя?
Мені хотілося його обійняти. Хотілося заплакати. Я хотіла сказати, як це
жахливо, що його матір убили, а рідний батько для нього — незнайомець. Не
просто незнайомець, а самозакохане зверхнє мурло, що зраджує свою дружину
та спить з низкою інших жінок. І, звісно, я хотіла сказати йому, як мені шкода, що тепер його підозрюють в убивстві. От тільки мене тепер так само
підозрювали.
Замість того щоб щось говорити, я взяла його за руку. Спершу Нік здавався
збентеженим. Потім також вдячно стиснув мою руку. Навіть сповнена
скорботи й тривоги, я почувалася спокійнішою біля нього, відчуваючи, як його
плече впирається в моє, як його рука тримає мою — затишне тепло іншого тіла
поруч із моїм.
— Ходімо, — сказала я. Цього разу я допомогла йому встати. — Час
знайомитися з батьками.
Я відчула, як у мене завмерло серце — як і завжди в цьому місці, — коли ми
завернули за ріг у мій обсаджений деревами квартал, і я побачила будинок, де
зростала, з коричневим фасадом з пісковика та подвійними вхідними дверима, з великими прямокутними скляними вікнами — рами по чотири шибки з
кожного боку, і японські клени. Одне з тих дерев росло просто перед моєю
кімнатою, забарвлюючи світло з вікна в зелений так, що мені здавалося, ніби я
живу в будиночку на дереві. Щонеділі я прокидалася від дзвонів
Пресвітеріанської церкви Вест-Енду на розі Сто п’ятої вулиці та Амстердам-авеню.
— Ходімо нагору, — сказала я й повела Ніка всередину та сходами нагору
туди, де вдвох чекали мої батьки.
Мама обхопила мене руками й міцно стиснула. Я також обійняла її, потім
вивільнилася, обернулася й подивилася на Ніка, який усміхнено споглядав цю
сцену.
— Ніку, це мої батьки, Джеррі та Джуді. Мамо, тату, це Нік…
Я запнулася, намагаючись згадати його справжнє прізвище.
— Нік Карвалью, — сказав він і простягнув руку.
— Нік — давній друг Дрю.
Інформацію про єдинокровного брата я вирішила повідомити батькам
пізніше.
— Ми чули, що ту дівчину, яку допитували, відпустили, — сказала мама, шморгнула й витягла шматочок тканини з передньої кишені своєї улюбленої
туніки. — Ви знаєте, у поліції є ще інші підозрювані?
Я похитала головою.
— Для цього ми тут. Ми з Ніком і Дарші спробуємо розібратися.
— Розібратися в чому? — перепитала мама.
— Хто вбив Дрю, — пояснила я.
Перш ніж мама встигла ще щось запитати, ми пішли на кухню, де
холодильник досі був обвішаний моїми малюнками, від дошкільних — просто
розмазані пальчиками фарби — до акварельного портрета мами, що був одним
з моїх проєктів останнього року навчання в Латропі. Я замислилася, чи зможу
прослизнути у вітальню й перенести зроблене мною зображення Бінґо з пап’є-маше в натуральну величину з того місця, яке воно займало на камінній полиці, до шафи або на смітник.
Я побачила, що тато пройшовся крамницями. Він уже виставив на стіл таріль
оливок, миску брецелів, блюдечко хумусу з краплинкою олії, чипси з лаваша, волоські горіхи, дерев’яну дошку, повну ковбас, зернисту гірчицю з крекерами
та маленьку тарілочку розсипчастого мигдального печива з його улюбленої
італійської пекарні в Брукліні.
— Пиво? — запропонував він Нікові, переставляючи миски й додаючи до
композиції невеличкий стосик лляних коктейльних серветок. — Червоне вино?
Біле? Кава? Чай? Я можу приготувати сангрію або змішати «Мангеттенський
коктейль»…
— Тату, — сказала я, — зараз перша година дня.
— Ну, десь у світі зараз п’ята година, — відповів він саме так, як я очікувала.
Нік підставив мені стілець. Я спостерегла, що мої батьки це помітили та
обмінялися схвальними поглядами.
— Сідайте з нами, — запросила я.
Мама зайняла своє звичне місце на краю столу. Тато, у джинсах і найстарішій
своїй футболці «Університет Нью-Йорка в Перчейзі», сів на кілька секунд, потім знову схопився на ноги, щоб дістати скибку сиру «Стілтон», блюдо з
карамелізованими абрикосами, ще одне — з горошком у васабі та пакунок
крекерів на воді.
— Я не відмовився б від кави, — сказав Нік.
Я губами промовила: «Дякую!» Якщо тато візьметься за френчпрес, то не
зможе далі виставляти на стіл усе з холодильника та із шаф.
У мене задзвонив телефон.
— О, Дарші прийшла!
Я встала відчинити їй двері. Вона привіталася з моїми батьками, і ми вп’ятьох
розсілися навколо столу.
— З чого почнемо? — запитала я.
Батьки знову перезирнулися.
— Дафно, — сказала мама, — ми не думаємо, що тобі варто в це влазити.
Дарші рішуче кивнула. Я не зважала на неї.
— Я розумію. Але тут така штука. Я принесла Дрю напої тієї ночі, коли вона
померла. У поліції кажуть, що вона була отруєна. Тож вони придивлятимуться
до всіх, хто торкався чогось, що вона їла чи пила.
Мама ледь чутно застогнала й притиснула кулаки до губ. Тато поставив лікті
на стіл, стиснув пальці та, поклавши на них підборіддя, нахмурився.
— Добре, — сказав він. — Є у Дрю вороги? Мстиві колишні хлопці? А в
нареченого — неврівноважені колишні дівчата? Очевидно, що починати треба
із цього.
Я ще не розповідала батькам про справжній шлюб Дрю та фіктивні заручини.
— У лікарні Стюарт казав мені, що якоїсь миті йому здавалося, наче в неї
може бути інший хлопець. Але я не знаю хто.
— І ще був той парубок, — сказав Нік. — Той, що чекав під її кімнатою на
вечірці. Той, на похороні. Ти не думаєш, що, може…
— Ні, — сказала я, згадавши неслухняне волосся того чоловіка, дешевий одяг, який погано на ньому сидів, цілковиту відсутність бодай чогось, схожого на
тих, кого, наскільки мені було відомо, вибирала Дрю. — Він міг її
переслідувати, але він точно не був її хлопцем.
— Та як знати?
Я зітхнула, похитавши головою.