Страница 97 из 114
молоток — усе навколо схоже на цвяхи. Коли ти гніваєшся — усе здається
мішенню. У світі багато розлючених людей. А нині вони всі присутні онлайн».
— Ті люди не знали твоєї мами, — мовила я. — Ти ж бо це розумієш, чи не
правда? Вони не переслідували її. І я впевнена: вони не думали, що її дитина
колись прочитає те, що вони написали. Вони переслідували власне уявлення
про неї чи що вона для них уособлювала. Матері-одиначки, чи їхні колишні
дружини, чи якась дівчина, яка відмовила їм, коли вони запросили її на
побачення.
— Я розумію, — сказав Нік, який досі мав похмуре обличчя.
— І не все це так погано. — Я намагалася згадати власні аргументи, які
викладала своїм скептично налаштованим батькам. — Соціальні мережі
означають, що ми прислухаємося до різних голосів. Це не все ті самі владні білі
чоловіки, які всі навчалися в тих самих коледжах. Це означає, що кожен може
підійти до мікрофона. І якщо маєш сказати щось важливе — можеш домогтися, щоб люди тебе вислухали.
Він не дивився на мене.
— Як воно відчувається, — запитав він, — коли тебе переслідують?
Якусь хвилину я мовчала, розмірковуючи, наскільки глибоко він занурився в
мої соціальні мережі за останні кілька днів, скільки всього він побачив.
— Чесно, я намагаюся не дивитися. — Я знизала плечима, сподіваючись, що
здаюся легковажною. — Кажу собі, що то просто натиски на клавіатуру, і навіть
люди, які здаються справді жахливими, взаємодіють з моїм контентом.
— Нелегко тобі живеться.
— Іноді, — згодилась я. — Утім не все так погано…
— Я знаю, що не все.
— У мене є спільнота.
— Я розумію. — На вигляд він здавався щирим, але говорив ледь-ледь
поблажливо. — Просто… на мою думку… Інтернет — це місце, де люди
зрештою самі почуваються жахливо або кривдять інших. І всі щось удають. —
Кадик у нього смикнувся, коли він ковтнув. — Кожен намагається
продемонструвати найкращу версію себе. Фейкову. А коли не займаються цим, то сидять за екранами, оцінюючи інших і почуваючись вищими за тих, кого
сьогодні призначили сексистами чи расистами.
Я ковтнула, розмірковуючи про цю політику Ніка. Якби він був в інтернеті —
чи був би одним із тих хлопців, з американським прапором у профілі й
твердженням, що під ним існують лише два гендери?
— Ти не те щоб помиляєшся. Так, люди прикидаються, і так, вони гризуться
між собою та прикрашають негарні моменти свого життя. Але це не єдине, що
там відбувається. Молоді люди — молоді жінки — можуть розповідати свої
історії та знаходити аудиторію.
Говорячи це, я подумала про дівчинку, яка запитувала: «Як мені стати
сміливою, як ти?» — і про те, що досі найкращою відповіддю, яка спала мені
на думку, було порадити їй прикидатися сміливою, а ще, як я говорила Ієнові
Шніцеру, соціальні мережі — це місце, де кожен може щось вдати. Я стиснула
руки, міркуючи: якщо ми з Ніком якимось чином зрештою будемо разом —
мені доведеться змінити роботу.
— Я зазирнув у твій інстаграм в автобусі дорогою сюди, — сказав він.
Це не те щоб сповнило моє серце радості. Я зиркнула на нього краєм ока.
— Зазирнув?
Я готувалася обговорювати те відео зі скандалом у барі або вислуховувати
критику публікацій, переважно рекламних — оплачуваних, — але Нік мене
здивував.
— Мені сподобалося, як ти писала про те, як ходиш їсти з татом. Як ти це
називаєш? «Обіди щонеділі»?
— «Недільні вечері»! — відповіла я, почуваючись трохи менш нещасною.
Протягом минулого року щонеділі я писала про місце, куди ми з татом разом
ходили — колись у минулому або того самого дня. Я розповідала про те, що ми
їли, маршрут, яким туди дісталися, або щось з історії чи теперішнього життя
регіону, звідки походила та їжа.
— Ви з татом справді кудись виходите щонеділі?
— Так було в моєму дитинстві. Тепер скоріше раз чи двічі на місяць.
Я згадала наші вечері: запашну пару від м’якої булочки зі свининою, поколювання губ від страшенно гострого перцю чилі «пташине око» в тайських
стравах, від якого нам з татом обом забивало дух. Солодкий хрускіт цукру на
моїй улюбленій бріоші, витончене тепло ямайських пиріжків з яскраво-золотистою кіркою.
— Тобі подобається готувати?
— Так. Дехто в Нью-Йорку цього не любить. Кажуть, це марнотратство, коли
можна просто замовити будь-яку їжу, яку лише можеш уявити, і вона буде, може, ще смачнішою, ніж ти зможеш приготувати вдома. Однак я люблю
готувати. Мій тато просто обожнює куховарити. У нього величезна колекція
кулінарних книг. Ось побачиш.
З Ніком було просто говорити. Легко бути поряд. Потяг, який я відчувала на
Кейпі, нікуди не подівся. Звісно, тепер той потяг пригнічувало усвідомлення, що він зневажає те, чим я займаюся в інтернеті, з відтінком жаху, що він, може, убив мою подругу. Мені було цікаво, навіщо він насправді тут, у Нью-Йорку, наскільки це пов’язано з його батьком, жодної зустрічі з яким він не пам’ятає, і його єдинокровною сестрою, з якою взагалі не був знайомий, а наскільки —
зі мною.
— А які вони, твої тітка й дядько? — запитала я його.
— З ними все добре, — сказав він, втупивши погляд у землю.
— Добре? — піддражнила я. — Це все, що я почую?
Він смикнув вузол краватки.
— Ну, подивімося. У дядька була власна автомайстерня. Тітка розглядала
страхові випадки в страховій компанії. Нині обидва на пенсії. І з ними все
добре. Ну, розумієш. Хороші люди. — Він знову замовк. Потім запитав: — Як
добре ти його знаєш? Роберта Кавано, — додав він на випадок, якщо я не
зрозумію, кого це — «його».
— Узагалі майже не знаю, — відповіла я. — Коли навчалася в школі, то часто
бувала вдома у Дрю. Але його там ніколи не було. Він подорожував.
Нікові губи вигнулися в тонку гірку посмішку.
— Не сумніваюся.
Тієї миті я відчула, як мене сповнює шалене співчуття до нього, смуток, такий
пронизливий, абсолютний, що важко було дихати. Невже я справді стільки
років почувалася нещасною, бо я більша за інших дівчат, коли існують люди, які виросли без батьків? Невже жаліла себе через те, що зазнала невдачі з