Страница 96 из 114
Розділ двадцять перший
Дарші подивилася час на телефоні.
— Дайте мені кілька годин. Мені потрібно закінчити дещо в коледжі. Я зможу
зустрітися там з вами пізніше.
— Я з тобою, — сказав мені Нік.
— Ти не проти пройтися? Це десь зо три кілометри.
Я була одягнена не для прогулянок, але мені слід було порухатися, слід було
скинути частину тривоги, яка з’явилася, коли я довідалася, що нещодавно стала
водночас багатою й підозрюваною в убивстві.
Він закинув сумку для ноутбука на плече й начепив рюкзак.
— Веди.
Ми попрощалися з Дарші біля метро й попрямували далі, П’ятою авеню
вздовж Центрального парку.
— Можемо перейти парк біля Резервуару, на Дев’яносто шостій вулиці, —
сказала я.
— Гаразд, — погодився Нік. — Так приємно пройтися. Поїздка на автобусі
була довгою. — За хвилину він сказав: — А ти швидка.
— Боже, не треба так дивуватися, — пробурмотіла я, згадавши, як хлопець, що з ним я познайомилася на вечірці в коледжі, казав: «У тебе дуже легка хода».
Мені це здавалося зашифрованим: «Ти добре рухаєшся, як для товстої
дівчини». Але, можливо, Нік не це мав на увазі. — Вибач. Це було грубо. — Я
махнула рукою на інших пішоходів, які кинулися через перехрестя, щоб
устигнути до червоного світла. — Якщо живеш тут, типу доводиться бути
швидким.
Трохи журливим голосом Нік мовив:
— Здається, тут усі поспішають.
— Ти бував раніше в Нью-Йорку? — запитала я.
У Ніка стислися губи, ніби він відчув недобрий смак.
— Одного разу. У школі. На екскурсії з класом. Дивилися «Кішок».
— Бути не може.
— Присягаюся! — Він підійняв праву руку. — Відтепер і навіки.
— Це жахливо.
— Ми бачили Статую Свободи та Емпайр-Стейт-білдінг. Каталися на метро.
То була велика подія. Але найбільше мене вразило те, як там людно. — Він
озирнувся навколо, на зелений парк, доглянуті квартирні будинки, лавки, рівномірно розставлені вздовж тротуару. — Моїй матері тут дуже подобалося.
Принаймні так розповідали бабуся з дідусем. Але я пам’ятаю, як подумав: якби
мені доводилося щодня їздити на метро на роботу і назад — я помер би.
— У метро буває нелегко.
Я пригадала, як одного разу в грудні ми з мамою поїхали до великих
торговельних центрів порозглядати вітрини та зробити святкові покупки. Мій
тато — єврей, а маму виховували як унітаріанку. Ніхто з них не надто
релігійний, проте мама завжди любила Різдво. Вона цілий рік збирає скляні
прикраси та обрізки обгорткового паперу, клаптики шпалер і календарі на
минулі роки, щоб з них виготовити барвисті гірлянди, вінки та листівки. Наші
подарунки завжди так гарно запаковані, що ми з татом певною мірою
ненавидимо їх відкривати.
Після дня шопінгу на Мангеттені, втомлені й навантажені сумками, ми з
мамою сіли в забитий потяг на Сорок другій вулиці. Ноги в нас гули. Єдине
вільне місце було між двома хлопцями-підлітками, і обидва вони сиділи, широко розставивши ноги. Мама сповільнила ходу, дивлячись на сидіння між
ними. Хлопці звели очі. Один з них розглянув маму, перевівши погляд з її
стегон на живіт, а потім на груди. Далі подивився їй в обличчя й сказав: «Ого, трясця!» Вони вдвох з товаришем захихикали. Я побачила, як витяглося
обличчя в моєї матері. Я відчувала, як їй було соромно, коли вона відвела мене
в кінець вагона й стояла там, мовчки вчепившись у поручень, доки ми не
доїхали до нашої станції. Ніби це вона скоїла щось погане, а не ті хлопці.
Нік, мабуть, помітив щось у мене на обличчі. Він торкнувся моєї руки.
— У тебе все гаразд? — запитав він. — Хочеш зупинитися на хвилинку?
— Хочу.
Він підвів мене до лавки. Ми дивилися на бігунів на доріжці навколо водойми
— повільніші поступалися дорогою спринтерам. Вітер збурював темну
поверхню води. Я побачила сім’ю, яка пройшла повз нас, розмовляючи наче
нідерландською, а за ними — рядок дітей дошкільного віку, які трималися за
мотузку, та вчителів з обох кінців. Я сіла й автоматично потяглася до телефона.
Нік поклав руку мені на передпліччя.
— Гей, — сказав він. Його дотик був ніжним, але голос — різким. — Може, не треба?
Я збентежено подивилася на нього.
— Вибач. Я розумію, що це частина твоєї роботи. — Не встигла я попросити
пробачення, як він кинув: — Я просто ненавиджу, коли люди так роблять.
— Як роблять? Дивляться у свої телефони?
—
Живуть
у своїх телефонах, — сказав він і зітхнув. — Я розумію, це кліше.
Знаєш, та картина Нормана Роквелла про День подяки, тільки мама, тато, Боббі
й Саллі — всі сидять у телефонах чи айпадах і навіть не дивляться одне на
одного. Але мене це насправді турбує. Я багато про це думаю, надто коли це
стосується дітей. Як вони можуть навчитися будувати справжні стосунки, коли
більшість їхнього спілкування відбувається в інтернеті? Як вони поратимуться
зі смутком, якщо можуть лише відволікатися на телефон?
— Ну, вітаємо у двадцять першому столітті, — сказала я. Голос у мене був
трохи в’їдливий. — Твоя правда. Це частина моєї роботи. Якщо не
взаємодіятиму з аудиторією — мене не бачитимуть, а якщо моїх постів не
бачать — я не можу заробляти гроші.
— Я розумію. — Голос Ніка був тихий, він дивився на землю, уникаючи мого
погляду. — Це просто не моє.
— Чому не твоє? — Коли він не відповів, я запитала: — Це про інтернет
узагалі? Чи саме про соціальні мережі? Чи лише про інстаграм?
— Про все це. — Плечі в нього були згорблені, а руки стиснуті в кулаки. —
Коли мені було дванадцять років, я зайшов в інтернет і подивився, що казали
про мою маму після смерті. Люди, які її навіть не знали, називали шльондрою.
Говорили, що вона спала з усіма підряд й отримала те, на що заслуговувала. Усі
ті люди кусали те, що від неї залишилося, коли вона не могла захиститися. Як
зграя зомбі, котрі жерли її труп.
Я уявила собі дванадцятирічного Ніка, який зайшов в інтернет і побачив усю
цю злобу та отруту, всю цю ненависть, що, законсервована, чекала, доки він її
знайде, бо інтернет — це назавжди. Згадала, що казав мені тато про коментарі, які я отримувала, коли поширили те відео про мою сварку в барі: «Коли ти