Страница 95 из 114
— Звідки їй знати? Хіба що Дрю сама розповіла. А мені здається, що вони
ніколи не зустрічалися.
Я не думала про Емму. Я думала про Ніка. За словами Барбари Вінсент, Нікова
мати ніколи нікому не розповідала, хто був батьком її дитини. Але скільки
таємниць назавжди залишаються таємницями? «Зовнішній Кейп — він як
маленьке містечко, — пригадала я Нікові слова. — Усі теревенять».
— До речі, — сказав слідчий дуже невимушеним голосом, — ви зрештою
знайшли того хлопця, з яким зустрілися на вечірці?
Він дивився на мене, аж пронизуючи поглядом. Я була впевнена, що він уже
знає відповідь, але однаково взялася розповідати.
— Його звати Нік, але не Андрос. Нік Карвалью.
Я вирішила не ускладнювати все й не згадувати, що Нік теж був дитиною
Роберта Кавано. Чи про те, що його матір’ю була Крістіна Кілліан, яку вбили в
будинку, де померла Дрю. Або що Нік саме зараз теж у Нью-Йорку, можливо, у коридорі біля нашого кабінету.
Детектив повільно кивнув.
— Хлопчик Крістіни Кілліан. — Коли він обернувся, щоб розглянути ще один
плакат, я побачила, що потилиця в нього темно-червона, наче від злості. —
Присягаюся, ця жінка переслідує мене з того світу. — Він пройшовся туди й
назад уздовж кімнати. — Знаєте, тоді поліція допитала всіх чоловіків, з якими
вона зналася. Так і не з’ясували, хто був татом її малюка. — Мак-Майклс
повернувся до мене. — І зараз у мене є чудове припущення. Біда в тім, що в
мене на руках ще одна мертва дівчина. Аж ось я тут, плачу триста доларів за
ніч за готельний номер завбільшки з мою шафу, де замість ліжка — матрац на
підлозі.
Він з огидою похитав головою.
— Нік цього не робив, — сказала я. — У нього не було причин убивати Дрю.
— Якщо виявиться, що він її єдинокровний брат — у нього було п’ять сотень
тисяч причин, — сказав Мак-Майклс. — І якщо ви тільки не провели без сну
всю ніч, ані на хвилину не відводячи від нього погляду, то ви не знаєте, де він
був і що міг скоїти.
— Він не вбивав Дрю!
Детектив Мак-Майклс сперся руками на стіл.
— Ви не знаєте, що він робив. Не знаєте, що йому було відомо. І якщо я
з’ясую, що вас це якимось чином стосувалося… — Повільно, ніби
обмірковуючи щось, він обійшов навколо столу та став переді мною так
близько, що лацкани його торкалися моїх грудей. Коли заговорив — його голос
був схожий на гарчання. — Присягаюся, те, що буде далі, вам не сподобається.
Розділ двадцятий
Щойно ноги в мене перестали тремтіти і я була більш-менш упевнена, що
мене не знудить, я вийшла надвір, у прекрасний день раннього літа. Небо було
блакитне, як аквамарин, промені сонця — теплі, але не занадто, і легкий
вітерець хвилював повітря. На тротуарі люди з похорону пакувалися в
автомобілі або ступали на схід, до станції метро за два квартали. Дарші з Ніком
стояли внизу біля сходів, чекаючи на мене.
— Треба йти звідси, — сказала я й поквапилася вулицею.
— Що сталося? — запитала Дарші. Я на ходу порпалася в сумочці, намагаючись відшукати сонцезахисні окуляри. — Що йому треба було?
У мене так тремтіли руки, що я зрештою впустила сумку. Нік підняв її та
простягнув мені. Він був одягнений у чорні джинси, твідовий спортивний
піджак лавандового кольору, сорочку на ґудзиках і червону із золотим
краватку. У нього був чорний рюкзак і сумка для ноутбука біля ніг. Я облизала
пересохлі губи й спробувала впорядкувати думки.
— Дрю отруїли, — почала я. — Ось як вона померла. Хтось додав їй ціаніду
в їжу чи в напій. Це перше.
— Що ще? — запитала Дарші.
— Емму Вінсент відпустили, — сказала я. — У неї є алібі. Тож тепер вони
знову шукають підозрюваних. — Я ковтнула й провадила далі: — Дрю
отримала половину свого трастового фонду, коли одружилася зі Стюартом.
Десять мільйонів доларів. Сім мільйонів з них уже віддала. Частину —
Стюартові, а більшість — своєму батькові.
— Отже, вони тепер підозрювані? — запитала Дарші.
Я похитала головою.
— Мак-Майклс повідомив, що вони не могли хотіти вбити Дрю. Це була
курка, яка несла золоті яйця.
— То хто міг би? — запитав Нік.
Я обернулася до нього, розуміючи, що вигляд у мене такий самий
жалюгідний, як і самопочуття.
— Вона залишила мені пів мільйона доларів. І тобі вона теж залишила пів
мільйона доларів.
— Мені? — перепитав Нік. Голос у нього уривався. — Чому? Вона мене
взагалі не знала!
— Вона залишила стільки кожному, хто зможе пройти тест ДНК і довести, що
Роберт Кавано — його батько. Здається мені, це про тебе. — Я облизала губи.
— Думаю, вона знала, що є інші діти, і хотіла поділитися своїми статками. —
Нарешті я згадала, що сонцезахисні окуляри у мене в кишені. Я дістала їх і
начепила собі на обличчя. — І я бачила хлопця, котрий був біля її кімнати тієї
ночі, коли вона померла. Того, що втік. Він був там, але вшився, коли побачив
мене.
Дарші зупинила мене, узявши за зап’ястя.
— Дафно. Слухай. Гроші — це круто. Я рада за вас. Але, може, нам усім треба
це облишити?
Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися, а тоді похитала головою.
— Я не можу.
— Чому?
— Дрю мертва. І хай би що ти про неї думала — вона заслуговує на
справедливість. — Я повільно зітхнула. — І ще: якщо копи не зможуть
з’ясувати, хто насправді це скоїв, можливо, вони спробують вдатися до
непрямих доказів. Доводитимуть, що це хтось, у кого були мотив і можливість.
Типу мене.
Голос Ніка був безрадісний.
— Або, схоже, типу мене.
Дарші обернулася, щоб подивитися на нього.
— Навіщо ти тут?
— Частково я хотів подивитися на свого батька. Але Дрю була моєю… моєю
єдинокровною сестрою, — сказав він, затнувшись на слові «сестрою». — Я
хотів потрапити на церемонію. — Він переніс вагу з лівої ноги на праву і знову
назад. — Я хочу, щоб для Дрю запанувала справедливість. Я хочу допомогти.
Я знайшов ейрбіенбі. — Він дістав телефон і, примружившись, подивився на
екран. — У, гм, Бушуїку? У Брукліні. Сподіваюся, це не надто далеко.
— Боже правий, — пробурмотіла Дарші.