Страница 94 из 114
Дрю.
— Їй було боляче? — Власний голос здавався мені незнайомим. — Вона… ну, розумієте… вона щось відчувала?
— Це було швидко, — сказав слідчий. — Так сказав мені судмедексперт.
Швидко, але неприємно. — Він засунув руки в кишені. Його черевики
скрипнули, коли він крутнувся навколо себе, демонстративно оглядаючи
кімнату. — Розкішне місце. Скільки коштує навчання тут?
— Коли я ходила до школи, це було близько п’ятдесяти тисяч доларів на рік.
Я була на стипендії. І моїй родині давали знижку, бо в мене тато вчитель.
— Дівчинка-стипендіатка. — Двома пальцями правої руки він пригладив свої
настовбурчені вуса — образ чоловіка, заглибленого в роздуми. — Знаєте, коли
хтось помирає, перше запитання, яке пропонують поставити, — це «Cui bono?».
— Він подивився на мене. — Знаєте, що це означає?
— Тут змушують вивчати латину. Одна з тих штук, які купуєш за п’ятдесят
тисяч баксів на рік. Тож так. Це означає «Кому добре?». Або розмовний варіант
— «Кому вигідно?».
Він кивнув.
— Правильно. І саме про це я запитую себе від моменту смерті вашої подруги.
Кому добре?
Коліна в мене мало не затремтіли. Я стримала дрож, сильно напруживши
м’язи ніг.
— То ви знайшли кому?
Замість відповіді він запитав:
— Ви знали, що Дрю та Стюарт Лоу вже були одружені?
Я знову спробувала опанувати власне обличчя, сподіваючись, що він не
побачить, як я здивувалася, що він про це дізнався.
— Стюарт розповів мені кілька днів тому.
Якщо вже йому відомо про той шлюб, я запитала себе, чи знає він про всю
схему: план Стюарта кинути Дрю біля вівтаря, переговори Дрю з продюсерами
«Самотніх панянок», те, як Дрю, Стюарт і Коріна Бейлі планували підняти на
всьому цьому грошей.
Він коротко кивнув.
— Ви знаєте, що в Дрю був трастовий фонд?
— Я… так, про це я теж чула.
— Двадцять мільйонів доларів, — сказав детектив Мак-Майклс. Тон його був
сухим, майже безвиразним. Таким голосом він міг розповісти мені, що Дрю
могла успадкувати якісь меблі або вінтажну шубу, а не суму із сімома нулями.
— З боку її матері, від родини Латропів. Згідно з умовами трасту, вона могла
отримати перші десять мільйонів після вступу в шлюб або після тридцятиріччя,
а залишок — після народження першої дитини або тридцять п’ятого дня
народження, залежно від того, що настане раніше.
Детектив узявся за мочку вуха, потерши маленьку ямочку — шрам на тому
місці, де колись була сережка.
— Це багато грошей.
— Так, багато.
Відштовхнувшись від столу, він повільно пройшовся кімнатою і зупинився
розглянути плакат «Відвідайте Париж» зі стилізованим зображенням
Ейфелевої вежі під повним місяцем.
— То кому вигідно? — запитав він, стоячи спиною до мене. — Очевидним
варіантом здається її чоловік. Якби вона померла, коли вони вже одружилися, і
без заповіту він би отримав усе. От тільки Дрю вже переказала два мільйони
доларів на його корпоративний рахунок. Навіщо йому вбивати курку, яка несе
золоті яйця?
— Хороше запитання, — відповіла я.
— Її батько — ще один варіант, — казав він далі. — Він вилаяв її ввечері перед
смертю. Багато свідків чуло, як він кричав, звинувачуючи Дрю та її маму в
спробі зробити його банкрутом. От тільки минулого місяця Дрю поклала п’ять
мільйонів доларів у скарбничку сімейного бізнесу. Саме стільки потрібно було, щоб покрити відсотки за їхніми позиками на наступний місяць. — Він облишив
плакат з Ейфелевою вежею й почав розглядати той, на якому було зображено
собор Паризької Богоматері. — Тата викреслюємо. Чоловіка викреслюємо. Хто
нам залишається?
Я мовчала, намагаючись зрозуміти, чи очікує він, щоб я підійняла руку.
— Я згадував, що Стюарт Лоу успадкував би все, якби в неї не було заповіту.
Але він у неї був. Виявляється, її адвокати на цьому наполягали. Перш ніж
отримати всі ті гроші з трастового фонду, їй потрібно було вирішити, куди слід
їх скерувати в тому малоймовірному випадку, якщо з нею щось трапиться. Це
теж добре. Бо через пів року щось таки трапилося. І ось, маємо.
— Маємо, — повторила я.
Мак-Майклс нахилив голову.
— Є якісь припущення?
— Ні.
Його губи викривилися в безрадісну, неприємну посмішку.
— Ой, та годі! Ну ж бо, припустіть щось. Мені говорили, що ви розумна
дівчина. І ви її знали. Можливо, краще за будь-кого. — Він ступив до мене, доки не опинився так близько, що я відчула запах його крему після гоління —
цитрус із мускусом. — Спробуйте вгадати. — Я відчувала запах кави в його
диханні, бачила тонкі червоні судини в білках його очей. — Скажіть, як гадаєте, що там, у заповіті? Скажіть, кому вигідно?
— Може, якомусь іншому хлопцеві?
Він похитав головою. Я намагалася згадати, що підслухала тоді на Кейпі.
— Або благодійній організації?
На це він навіть не завдав собі клопоту відповісти.
— Її матері? Братові?
Він похитав головою.
— Вона залишила матері свої прикраси. У брата є свій власний фонд. То хто
в нас отримує гроші?
Я спробувала вдати здивування:
— Я?
— Дзінь-дзілінь! — показав він. — Дайте цій леді приз! А ще краще — дайте
їй пів мільйона доларів.
Я відчула, як у мене запаморочилося в голові, і я мовила:
— Я не знала. — У цьому було більше брехні, аніж правди. — Дрю мені нічого
такого не казала.
Принаймні в цьому я його не обдурила.
— Цікаво, — сказав Мак-Майклс замисленим голосом. — Дуже мені це
цікаво. А ось ще один рядок. — Він витягнув телефон і, дивлячись на екран, прочитав: — Я, Дрюммонд Кавано Лоу, заповідаю та передаю будь-якій особі, яка досягла повноліття та є дитиною Роберта Джона Кавано, що підтверджено
в
Quest Diagnostics
або еквівалентній лабораторії за аналізом ДНК, одну десяту
частину всього мого майна. — Він поклав телефон назад у кишеню й подивився
на мене. — Ви знали, що Емма Вінсент є рідною дитиною Роберта Кавано?
— Я… я… її мати, здається, щось згадувала про це, — заїкаючись, промовила
я.
— Байдуже, — сказав він. — Головне питання полягає в тому, чи знала про це
Емма? Не про те, хто її батько — це точно було їй відомо, — а про гроші.