Страница 93 из 114
мала багато чого, але «м’якого духу» серед тих речей не було. Однак перевага
цього вірша полягала в тому, що в ньому більше йдеться про світ, який
покинула покійниця — квіти, тумани, місяць, — ніж про саму покійницю. І ще
мені подобався рядок про «тремкі дрібнички, що соромляться в пітьмі». А
особливо припала мені до душі думка про Дрю як про «солодкий спогад, що
буде вічно». Стільки обіцянок — і жодна з них не виконана.
Я подивилася на глядачів. Моя мама схлипувала. Батько Дрю сидів
незворушний, з кам’яним обличчям. Тріп Кавано плакав. Коли я згорнула свій
аркуш, Лілі Кавано затремтіла. Спочатку лише шия, голова, потім плечі та
нарешті весь тулуб, уся вона задрижала, наче її занурили в лід. Її чоловік, здавалося, нічого не помічав, рухаючи рукою вгору-вниз знову і знову, хоч вона
й трусилася так, ніби зараз розсиплеться під його долонею. Вгору-вниз, вгору-вниз. Потім я побачила, як місис Кавано нахилилася вперед, розтулила рота —
і з нього вихопився жахливий пронизливий крик, що нагадав мені звук, який я
чула, коли сусідський кіт потрапив під мікроавтобус — агонічне тваринне
виття. Він лунав і лунав, нескінченно, наче місис Кавано більше не потрібне
було повітря, доки нарешті Тріп Кавано не схопив її за одне плече, а Роберт
Кавано — за друге і вони вдвох не підняли її, випроставши. Я хотіла
повернутися на місце, але зрозуміла, що не можу поворухнутися, бо погляд
Роберта Кавано пришпилив мене до місця. Якусь нескінченну мить він, тримаючи дружину, розлючено дивився на мене, а потім вони вдвох із сином
напіввивели, напіввинесли Лілі Кавано з приміщення.
Я пройшла проходом і повалилася на своє місце. У голові лунав голос бабці:
«Затули рота, бо мухи налетять». У моїй кишені завібрував телефон, а потім
ще, знову й знову. Дарші звела одну брову. Я витягла телефон, щоб геть
вимкнути звук, і побачила своє фото, зроблене десь хвилин двадцять тому, коли
я заходила до школи. Тканина комбінезона облягала моє тіло, талія над
широкими штанинами здавалася тоненькою, а декольте вигідно підкреслювало
груди. Із червоною помадою та в темних окулярах вигляд я мала гламурний як
ніколи. Я ненавиділа себе за легкий трепет, який відчула, захоплюючись собою, тим часом як моя подруга мертва, а її мама виє з горя. «Тримайся там», —
написала Ліла. Вона додала смайлики з помадою, з наманікюреною рукою та
два червоні сердечка — одне ціле й одне розбите.
Я поклала телефон назад у кишеню, а тим часом рабин Медлофф повернувся
до трибуни.
— Будь ласка, встаньте й приєднайтеся до мене в жалобному кадиші, — сказав
він.
Приміщення сповнилося звуків руху, коли всі вставали на ноги, і рабин завів
поминальну молитву івритом.
Коли все закінчилося, я повела звідти батьків. Люди групками стояли й
розмовляли в коридорах, перекриваючи нам шлях до дверей і заважаючи
побачити Ніка — а я на це сподівалася. Я, без упину просячи вибачення, проштовхалася назовні, посадила батьків в убер і повернулася всередину по
Дарші. Пробравшись крізь натовп літніх пар, які планували після церемонії
пообідати в
La Goulue
, я зіштовхнулася з темноволосим темношкірим
чоловіком у невдало підібраному синьому костюмі та кросівках.
— Прошу вибачення, — тихо сказав він мені знайомим голосом.
Я відчула, як волосся в мене на потилиці стає дибки.
— Гей, — гукнула я. — Гей!
Очі хлопця за окулярами розширилися, коли він побачив мене.
— Постривайте, секунду. Мені треба з вами поговорити!
Та він крутнувся на п’ятах і кинувся крізь натовп, з дивовижною швидкістю
оминаючи гурти людей.
— Гей! — Я намагалася його наздогнати, але скрізь були люди, а його
кросівки мали очевидну перевагу над моїми підборами. — Стійте!
Він, ніби вибачаючись, кинув на мене погляд через плече, проштовхався крізь
зграйку обурених людей і вибіг у великі подвійні двері. Я збиралася кинутись
навздогін, коли відчула руку на своєму плечі й почула ще один знайомий голос.
— Дафно! Можна з вами поговорити хвилинку?
Слідчий Мак-Майклс був одягнений у діловий сірий костюм і в темно-синю
краватку. У нього були мішки під очима, а щоки та підборіддя, які він досі
ретельно голив, укрилися сріблястою щетиною.
— Слава Богу, — сказала я. — Це був той хлопець! Той, кого я бачила біля
кімнати Дрю! Отой, з водою!
Слідчий дістав телефон, натиснув кнопку, щось пробурмотів у нього й поклав
назад.
— Ви не хочете піти його допитати?
Я почувалася дикою, ошелешеною й навіженою.
— Просто зараз я краще поговорив би з вами. — Він пильно подивився на
мене, потім звів брови. — Хочете зробити це просто тут чи знайдемо більш
усамітнене місце?
Я провела його до кабінету французької мови, стіни якого були вкриті
барвистими плакатами туристичних агенцій про Париж і Квебек. У приміщенні
стояло три ряди парт — столи з приєднаними стільцями та з дротяними
кошиками для книжок під сидіннями, а попереду — дерев’яний стіл. Детектив
Мак-Майклс сперся на вчительський стіл. Я поглянула на парти — такі самі, за
якими я сиділа, ще коли навчалася, — і вирішила постояти.
— Чим я можу вам допомогти? — запитала я. — Що привело вас до Нью-Йорка?
— Ми про дещо дізналися.
Я непорушно стояла, мовчки чекаючи.
— З Емми Вінсент знято підозру в убивстві Дрю Кавано, — сказав він.
Я намагалася тримати обличчя незворушним, а серце в мене калатало знову й
знову. Тож це офіційно. Дрю вбито. І Емма цього не чинила.
— О?
— У неї є алібі, — сказав він. І нічого більше не пояснював, а я не питала.
— А чи є у вас інші підозрювані? — поцікавилась я.
— Ми закидаємо велику сітку. Тому я й тут.
— Тут на поминках чи тут у Нью-Йорку?
— І те і те. — Розгладивши краватку, він запитав: — Хочете дізнатися, як
померла ваша подруга?
У роті стало дуже сухо.
— Якщо бажаєте мені розповісти.
— Хтось додав ціаніду до чогось, що вона їла чи пила перед смертю.
Він подивився на мене, і я одразу уявила себе: як я зі склянкою води з льодом
в одній руці та парю чарок у другій підіймаюся вуличними сходами до кімнати