Страница 92 из 114
У тиші залунали ридання. Я підвела погляд і побачила Ейнслі Ґрегем, дівчину, що належала колись до почту Дрю, а потім не схотіла прийти на її весілля. Вона
плакала з розчервонілим обличчям. Я впізнала також Ебіґей, кухарку Кавано, за кілька рядів за нами, з хусткою в руці. Мати Дрю сиділа в першому ряду.
Обличчя її затуляла вуаль, і вона була така нерухома, що я подумала, чи вона, бува, не під заспокійливими. Не схоже було, щоб вона плакала. Або щоб
дихала, коли вже на те. Батько Дрю сидів біля неї, вродливий і незворушний, у
темно-синьому костюмі та сліпучо-білій сорочці. Я подумала, що він завершив
справи на Кейпі зі своєю таємною дочкою і тепер готовий оплакувати
загальновідому. Брат Дрю, Тріп, сидів по інший бік від матері з неохайним
світлим кудлатим волоссям і шокованим обличчям, без жодного виразу.
— Ми оплакуємо те, що могло б бути, — сказав рабин.
«Розумно», — подумала я, адже те, що
таки було
, — то було не так уже й
круто. Дрю залишала за собою переважно уламки, спалені мости, втрачених
друзів та зачеплені почуття. Не кажучи вже про чоловіка, якого вона не любила
і якого можна сказати купила. Краще було зосередитися на тому, що вона могла
б зробити, ким могла б стати — на ролі дружини, якою Дрю вже ніколи не буде, на роботі, яку не виконає, на дітях, яких не народить і не виховає. Можливо, материнство зробило б її добрішою. Можливо, вони зі Стюартом насправді
закохалися б одне в одного, а може, вона розлучилася б з ним і прожила б
щасливе життя з іншим чоловіком. Може, Дрю могла побудувати неймовірні
хмарочоси або винахідливо забезпечити всіх доступним житлом. Або, може, могла стати чудовою матір’ю. Можливо, їй вдалося б змінити світ.
— Першим поділиться своїми спогадами брат Дрю, — сказав рабин.
Тріп підійшов до кафедри з аркушем паперу в руці.
— Якщо ви знали мою сестру, то вам відомо, що вона була з тих людей, які
могли б перетворити на пригоду кожен похід до крамниці, — почав він
шорстким, монотонним голосом, не підіймаючи погляду від списаного аркуша.
— Коли ми були маленькими, вона вигадувала ігри. Казала мені, що вітальня
— це Північний полюс, і ми уявляли себе дослідниками, які намагаються
перебратися через крижини. Або вона казала, що кухня — пустеля Ґобі, і нам
треба зібрати припаси. Це зазвичай означало, що я маю прокрастися повз Ебіґей
і поцупити чипси з комори.
На цих словах я побачила усмішки й почула хихотіння. Лілі Кавано сиділа в
першому ряду, нерухома, наче заморожена. Чоловік плескав її по спині, його
рука рухалася розмірено, наче метроном.
Трохи менш напруженим, потеплілим голосом Тріп провадив далі:
— Я, мабуть, спотворю цитату Оскара Вайлда, який сказав, що беріг свою
справжню геніальність на своє життя — що життя було його справжнім
витвором мистецтва. Такою була Дрю. У неї був геній жити.
— Розумно, — пробурмотіла Дарші.
Я була згодна. Проголосити, що хтось є геніальним до життя — це
виправдовує всі можливі матеріальні невдачі. Ти не закінчив дисертації, у тебе
не складається зі стосунками чи роботою? Не переймайся! Твоє життя — ось
твій витвір мистецтва!
— У моєї сестри попереду було блискуче майбутнє. Це справжня трагедія, що
її дні обірвалися. — Він ковтнув, кадик у нього сіпнувся. — Сумую за тобою, сестро, — прошепотів він.
Тріп сів, і моя мама заплакала. Рабин повернувся до кафедри.
— А тепер слово має подруга Дрю, Дафна Берґ.
Тато погладив мені руку. Мама поплескала по плечу. Дарші стиснула губи
тонкою лінією. Я підвелася, розгладила комбінезон і попрямувала до трибуни, відчуваючи на собі погляди всього натовпу. Я пройшла щонайбільше десять
метрів, але мені здалося, що це тривало цілу вічність. Розгорнувши аркуш
паперу, який був у мене в кишені, я розгладила його на кафедрі.
— Ми з Дрю разом ходили до школи, до цієї, до Латропа, — розпочала я. —
Я познайомилася з нею в шостому класі. Пам’ятаю, як не могла повірити, що
хтось такий красивий і гламурний, як Дрю, узагалі помітив мене. Вона завжди
була якоюсь зірковою, навіть коли ще була шестикласницею. — Це викликало
кілька смішків, і я відчула, як поступово розслабляюся. — Дрю була саме
такою, як про неї говорили. Весела, дотепна, розумна й красива, а іноді
безжальна. — Це викликало ще сміх. — Як сказав її брат, у Дрю був талант до
життя. Поруч із нею ти завжди почувався цікавішим, ніж у всіх інших випадках.
Будь-яка вечірка, на якій вона з’являлася, ставала веселішою. А кожен день міг
перетворитися на вихідний, на вечірку або несподівану поїздку до Гемптонів.
Я почула, як якась жінка шморгнула носом, а чоловік гучно висякався. Я
розгорнула аркуш паперу, що його роздрукувала вранці, — вірш, який читала
ще в школі, під назвою «Щоб зберегти пам’ять про Шарлотту Фортен Ґрімке».
— Це для Дрю, — сказала я й зачитала.
І в дні, і в ночі є свої дива:
Тремкі дрібнички, що соромляться в пітьмі,
Такі маленькі в місячному сяйві,
І спокій, ніжний і крихкий у дні.
Він листя полуденне укриває.
Так є, і буде завжди,
Вічно так.
А от її, що так любила їх, — нема.
Сіріє небо — вранішня пора,
І під вікном її птахи співають.
Щодня веселий жайвір вдалині
Цвірінька там, де трави проростають.
Вільшанка пісню завела в пітьмі.
Так є, і буде завжди,
Вічно так.
А от її, що так любила їх, — нема.
Ті квіти, що любила так вона,
Троянди вранці сумно розцвітають,
Та очі, що любили їх, закрились,
А от малесенькі фіалки всі зникають,
На грудях в неї кілька причаїлись.
Цвістимуть квіти завжди,
Вічно так,
А от її, що так любила їх, — нема.
Куди пішла вона? І хто про це сказав?
Та знаю: дух її м’який витає
Десь там, серед лісів, степів, заплав,
Краса яких ніколи не згасає,
А нам вона по собі залишає
Солодкий спогад.
Буде вічно так.
Вона прийшла, любила і пішла.
Напередодні ввечері я, обмірковуючи свою промову, попросила поради в
батька. «Якщо не можеш сказати нічого хорошого, — підказав він, — прочитай
вірш». Я розуміла, що вибрана мною поезія підходить не бездоганно — Дрю