Страница 91 из 114
Я не дивилася, але мені здалося, що я відчула зміну тиску повітря, коли вся ця
концентрована увага раптом зосередилася на мені.
— Дафно, є новини?
— Що ви можете розповісти про скандал напередодні весілля?
— Дафно! Чи було отримано зізнання Емми Вінсент?
Не звертаючи на них уваги, я взялася за вигнуту ручку дверей. Притиснула
долоню до твердої міді, теплої від ранкового сонця. Це відчуття повернуло
мене просто в шкільні дні, і я зібралася з духом, готуючись побачити світлі
дерев’яні шафки та підлогу, викладену зеленими та білими кахлями, відчути
запах теплого курячого супу в коридорі, почути рипіння, яке — я знала —
лунатиме від моїх кроків підлогою багатоцільової кімнати, у якій ще тоді, коли
Латроп були релігійною школою, розміщувалася каплиця.
— Дафно, чи правда, що Стюарт Лоу та Коріна Бейлі знову разом? —
закричала якась дівчина, підіймаючи телефон, щоб зняти мене.
Я тримала голову опущеною, губи стиснутими. Ніхто не запитував мене, чи
знаю я про спорідненість щойно звільненої Емми Вінсент з родиною Кавано, тож, схоже, та новина ще не потрапила в інтернет.
Відчинивши двері, я пішла коридором, чуючи знайомі скрипи, вдихаючи
знайомі запахи та відчуваючи, як прокидаються всі старі привиди, як оточує
мене та прадавня невпевненість, кепкуючи з мене. «Ти потворна. Жируха. Ти
нікому не подобаєшся. І не сподобаєшся ніколи». Я побачила обличчя Дрю, викривлене гнівом, почула її слова: «Нам усім було тебе просто шкода!» Я
пройшла повз кабінет, де колись проводив уроки мій тато, минула кімнату
відпочинку для старшокласників, куточок під сходами, де стояли дві дерев’яні
лави з м’якими сидіннями. Одного разу, під час випускних іспитів, я зазирнула
в цей закуток і побачила, що Дрю тримає перед собою телефон. «Тсс!» —
просичала вона й кивнула на лавку, на якій Дарші спала, притулившись до
стіни, і голосно хропіла. Голова в неї схилилася на плече, рот був широко
розтулений, і цівка слини стікала з підборіддя їй на кофту.
— Дрю, — сказала я, сіпнувши її за руку.
Надто пізно. Вони гигикнула, телефон клацнув — і хропіння та слина Дарші
опинилися на сторінці «Школа Латроп, випуск 2010 року» у фейсбуці, закарбовані в пам’яті навічно. Як староста класу Дрю була однією із чотирьох
учнів, яким було дозволено дописувати щось на тій сторінці. Теоретично вона
мала інформувати нас про такі речі, як іспити та зустрічі випускників. А
насправді Дрю публікувала купу ніякових крінжових моментів. Як діти
колупаються в носі, поправляють трусики чи мають ще якісь негаразди з
одягом: дівчаток, яких заскочили місячні, або хлопчиків, яких зненацька
застала ерекція. Дрю викладала все це, а щойно хтось із адміністраторів бачив
публікацію — її видаляли, але тоді вже всі шістдесят сім наших однокласників
устигали побачити якщо не оригінальний пост, то скріншот.
Я глибоко вдихнула, нагадуючи собі, що школа — в минулому й ми всі тепер
дорослі, що в Дарші все добре і що Дрю точно більше ніколи ні з кого не
познущається. У колишній каплиці, приміщенні з високою стелею, дерев’яними лавами та арочними вітражами, які подарували давно померлі
випускники школи, я зі зворушенням побачила, що Шніцери прийшли віддати
шану. Я привіталася з докторами і, нахилившись, прошепотіла Ієнові та
Іззі:«Привіт!»
— Мені дуже шкода, що твоя подруга померла, — сказав Ієн.
Я стиснула його руку.
— Дякую, — сказала я. — Мені теж дуже шкода.
Я знайшла місце, яке зайняли для мене батьки, — у третьому спереду ряду. З
обох боків трибуни стояли вази заввишки до пояса, повні білосніжних лілій, їх
терпкуватий аромат притлумлював модні парфуми сотень дам-із-соціальних-обідів, одягнених у найкраще своє траурне вбрання. Я бачила обтислі чорні
спідниці та бездоганно скроєні чорні жакети, приталені сукні й чорні туфлі на
височенних шпильках, дизайнерські сонцезахисні окуляри, а де-не-де — навіть
чорні солом’яні капелюхи. Це був не лише похорон, а водночас модний показ, і я була рада подарунку Ліли, завдяки якому мала досить стильний вигляд, щоб
вписатися, і який був водночас справді зручним, з кишенями для
сонцезахисних окулярів і хустинок.
За хвилину до початку служби Дарші прослизнула через двері й умостилася
біля мене, у приталеному чорному костюмі, білій блузці та чорних туфлях на
високих підборах. Її кучері були зібрані в гладкий пучок, очі підведені. Вона
кивнула моїй мамі, усміхнулася на татове «Намасте» й тихесенько відповіла на
моє «Привіт». Дарші не хотіла приходити. «Я вже давно-давно не дружила з
Дрю, — доводила вона. — Нащо мені приходити на її похорон?» А я
пояснювала: «На те, що ти мені потрібна. Будь ласка». Нарешті вона
погодилася відпроситися з навчання.
— То вони збираються починати? — прошепотіла вона, коли десята година
настала й минула.
У приміщенні ставало тепліше, а натовп уже нервував. І саме коли рабин
Медлофф виходив звідкись із-за завіси, я почула, як знайомий голос
прошепотів:
— Вибачте.
Підвівши погляд, я побачила Ніка Карвалью, який влаштовувався на сидінні
в центрі ряду одразу за нами.
— Ніку! — прошепотіла я, махнувши рукою.
— А най його, — прошепотіла Дарші.
— Хто це? — запитала моя мама.
Дарші підвела брови: «Ти їй не розповідала?» Я подивилася на подругу, сподіваючись, що на моєму обличчі відбилося: я не маю жодного бажання
ділитися з батьками подробицями того, як провела ніч після вечірки.
— Ніку! — пошепки вигукнула я.
Коли зловила його погляд, він махнув мені рукою та кивнув. Я хотіла
запитати, що він тут робить, навіщо приїхав і де оселився, але рабин уже
вийшов на трибуну. Натовп затих. Рабин став за кафедру, взявшись за неї з обох
боків, і схилив голову.
— Друзі. Рідні. Ми зібралися, щоб ушанувати пам’ять Дрю Латроп Кавано.
Дрю була дочкою, сестрою. А ще — колегою та подругою. Вродливою, талановитою молодою жінкою, попереду в якої було блискуче життя.