Страница 90 из 114
Штатів над ліжком, над столом — мапа світу з містами та країнами, позначеними золотими зірками й червоними колами, там були Мангеттен, Маямі, Ель-Пасо, Альбукерке, Перт, Перу, Ісландія, Копенгаген.
Я затамувала дух, очікуючи знайти стіну серійної вбивці з десятками
фотографій Дрю, з червоними лініями, стрілками та мішенями на її обличчі. І
відчула полегшення, побачивши лише мапи та стенд, до якого кнопками були
попришпилювані світлини з фотозон та вечірок: Емма з пляшкою
шампанського у велетенських новорічних окулярах із цифрами «2016»; Емма в
толстовці обіймає за шию усміхненого хлопця з коротким рудим волоссям у
боулінг-клубі; Емма з друзями, всі одягнені на випускний, стоять парами на
галявині перед її будинком. На столі лежали охайні стосики підручників з
коледжу і книжок: «Вступ до принципів економіки», «Американський уряд
Маґрудера», «Всесвітня література», пошарпаний примірник «Портрет леді
»20.
На нижній полиці книжкової шафи були свідчення її зацікавлення Дрю: купа
щорічників Школи Латроп та один зі Школи Крофт, глянсова брошура
«Корпорації Кавано» («Будуємо майбутнє» — проголошував заголовок на
обкладинці поряд з фото усміхнених Роберта й Дрю на даху). У рамці в центрі
столу я побачила те, що, мабуть, і хотіла показати мені Дарші. Це було фото: маленька дівчинка з темним волоссям, заплетеним у кіски, сидить на плечах
чоловіка з оголеним торсом, що стоїть у воді, і саме цієї миті об них
розбивається хвиля. У чоловіка були широкі похилі плечі й кучеряве чорне
волосся на грудях. На ньому кепка
Red Sox
, блакитні плавки та широченна
усмішка. Мені знадобилась якась мить, щоб додати кілька кілограмів, відняти
трохи волосся та розпізнати батька Дрю — молодшого, засмаглого та
щасливого. Я взяла фото й пильно до нього придивилася. Вони з маленькою
дівчинкою на плечах здавалися такими бадьорими, сповненими життя, у синьо-зеленій воді, і безкрає синє небо простягалося позаду них. Я відчула запах
сонцезахисного крему, яким Барбара Вінсент мала б намазати спину та плечі
дочки, уявила крики й сміх дітей, які кидають фрісбі або будують замки з піску, щоб їх змивали хвилі. Очі Емми мружилися на сонці, вона сміялася, розтуливши рота, маленькими ручками стискаючи батькову голову.
Почувши якийсь тихий звук, я підскочила. Фото з грюкотом упало на стіл. Я
обернулася й побачила Барбару Вінсент, що стояла у дверях з клаптиком
паперу в руці.
— Мій номер телефону. Візьмеш? — Я не встигла нічого відповісти, і вона
говорила далі: — Емма любила свого батька. Коли він перестав до нас
приходити — це розбило їй серце. Попри те що їй завжди діставалися лише
крихти після Дрю — це було краще, ніж нічого.
Я кивнула, запитуючи себе: чи може бути, що це Емма отримувала найкраще, що міг запропонувати Роберт Кавано, чи не була Дрю тією, кому діставалися
крихти? Чи водив батько Дрю її коли-небудь на пляж? Чи був у Дрю бодай один
щасливий спогад, бодай одна згадка про гарний день, який вони провели разом, чи могла вона розшукати в пам’яті бодай одну картинку, на якій батько
всміхається саме їй?
Барбара Вінсент узяла мою руку, вклала папірець мені в пальці та стиснула їх.
— Будь ласка, — сказала вона. — Будь ласка, допоможи знайти того, хто це
скоїв. Не дозволь, щоб мою дівчинку запроторили до в’язниці.
Я хотіла сказати, що я не слідча, що я лише няня та не дуже впливова
інфлюенсерка, що я гадки не маю, як могла б розкрити цей злочин.
Утім якимось чином з моїх вуст злетіло:
— Я зроблю все можливе. Обіцяю.
__________________________________________________________________
19
Ірландська молитва для кухні.
20
«Портрет леді» (
англ.
«Portrait of a Lady») — роман 1881 року
американського письменника Генрі Джеймса.
Розділ дев’ятнадцятий
Тато прислав мою улюблену копчену рибу-шаблю та біалі із
Russ
& Daughters.
Мама прислала свої улюблені сережки — грона рубінів, скріплених золотим
дротом. Однокласники з Латропа, які бачили наші з Дрю фото на мисі, надсилали співчуття в повідомленнях, електронних листах і в приват у твітері, фейсбуці та інстаграмі, а дехто не-те-щоб-непомітно допитувався про
подробиці, які не потрапили в газети. І хоч би як я доводила, що зі мною все
гаразд, Ліла Такун надіслала з кур’єром чорний трикотажний комбінезон.
«Поміряй з танкетками, які взувала під сукню “Амелі”», — було сказано в
цидулці, яку вона додала до посилки. Я подумала, що Ліла, як інші мої клієнти, намагається шукати позитивні моменти в цьому трагічному повороті подій.
Через кілька днів після смерті Дрю з поліції повідомили, що її отруїли. Емму
Вінсент відпустили. А в мене додалося майже тридцять тисяч нових
підписників на всіх платформах. Більшість з них, напевно, були схибнутими
роззявами, інтернет-стерв’ятниками, що гортали стрічки в пошуках нових
фотографій чи маловідомої інформації про Дрю. Але, можливо, хтось із них
надихнеться купити килимок для йоги або ласощі для собак. «І всім добре», —
думала я, а потім починала плакати.
У вівторок я встала рано, щоб встигнути на півторагодинне заняття з йоги, й
подумала, що мені знадобиться весь дзен, якого я тільки зможу досягти. Удома
я зробила зачіску та нанесла макіяж, змушуючи себе дивитися в дзеркало на все
своє обличчя, відпрацьовуючи доброту та позитивні розмови із самою собою.
«У мене очі гарного кольору. Я трохи засмагла на Кейпі». О пів на десяту я
вдягла комбінезон і танкетки. За чверть до десятої викликала убер і проїхала
машиною з кондиціонером тридцять кварталів до Школи Латроп, де
вшановували життя моєї подруги.
— Весілля? — запитав водій, звернувши на Східну Вісімдесят третю вулицю
й побачивши на тротуарі журналістів і фотографів, що вишикувалися по обидва
боки мармурових сходів.
Двоє поліціянтів стримували пресу та зівак, доки учасники скорботного
ритуалу підіймалися сходами до школи.
— Похорон, — відповіла я, начепила сонцезахисні окуляри і, схиливши
голову, якомога швидше пішла до входу в школу.
— Це та подруга? — почула я вигук чоловічим голосом.