Страница 89 из 114
— Коли Еммі було тринадцять, вона, дізнавшись, що має сестру майже такого
самого віку, просто шалено забажала познайомитися з Дрю. Я сказала, що це
неможливо. Я дала Робертові слово. Пообіцяла, що ми ніколи жодним чином
його не потурбуємо й не збентежимо. Але є інтернет, і я не могла нічого вдіяти, щоб Еммі не дізналася про нього та його справжню сім’ю. Вона знала, до якої
Дрю ходить школи, як проводить канікули, як одягається… — Барбара
похитала головою. — Було б краще, якби справжня родина Роберта не була
такою публічною. Якби Емма не могла багато про що довідатися. — Вона знову
похитала головою, узяла чашку й поставила назад. — Роберт давав нам гроші.
Достатньо, щоб сплатити перший внесок за цей будинок і перейти з повного на
неповний робочий день, щоб я могла сидіти вдома з Еммою. Але дорога в
Академію Латроп, чи як там її, для неї була закрита. — Я сіпнулася, трохи
ошелешена тим, як назва моєї школи злетіла з вуст цієї незнайомки. — Жодного
будинку в Гемптонах, жодного дебюту в Якомусь-там-клубі. Жодного
Гарварду. Лише державні школи та державний коледж Кейп-Коду. Роберт
казав, що з грошима стало скрутно після обвалу ринку 2008-го. Ми тоді вже
кілька років його не бачили. — Вона ледь-ледь посміхнулася. — Ми з
Крістіною говорили, що він любить дітей більше, ніж мам. Він далі приходив
побачитися з дітьми, навіть після того, як перестав… ну, розумієте…
цікавитися нами в тому сенсі. Він привозив Еммі іграшки, ляльок чи сукні з
вишуканих крамниць Провінстауна. На день народження водив її на чай у
Chatham Bars I
. Утім, коли їй виповнилося вісім чи дев’ять, він, мабуть, перегорнув сторінку. — Жінка провела руками по стегнах, розгладжуючи
джинсову тканину. — Емма почувалася так, ніби її обдурили. Ніби вона мала
бути тією, хто жила з ним, працювала з ним, мала потрапляти в газети й
подорожувати світом. — Барбара знову зітхнула. — Вона стежила за Дрю.
Соціальні мережі, фотографії. Купувала на
eBay
щорічники зі шкіл, де
навчалася Дрю. Журнали, у яких про неї писали. Усе.
— Тож Емма взагалі не зустрічалася з Дрю, — підсумувала я.
— Ні. Чи, ліпше сказати, мені про таке не відомо. Я знаю, що вона одного разу
їздила до Нью-Йорка, казала мені, що просто гуляла з друзями. Вони хотіли
дістати квитки, щоб подивитися щось на Бродвеї — постояти перед входом з
табличками «Сьогодні». Принаймні так говорила Емма. — Плечі Барбари
опустилися. — Чи намагалася вона знайти Дрю? Ходила в офіс Роберта чи до
нього додому? Уявити не можу, щоб її туди пустили. І якби їй насправді
вдалося зустрітися з Дрю, чи повірила б та Еммі, якби їй сказали, хто вона?
Я спробувала уявити, як до Дрю звертається якась незнайомка, з темним
волоссям і очима, як у її батька, і говорить, що вона її єдинокровна сестра. Не
могла уявити, щоб така зустріч закінчилася добре.
— Чи могла Емма спробувати зашкодити Дрю? — запитала Дарші.
— Либонь, так подумали поліціянти, — гірко сказала Барбара. — Коли
знайшли пістолет. Але присягаюся, Емма купила його лише тому, що раніше
закривала
Blackfish
— ресторан, де певний час працювала в Труро. Вона
замикала двері й відвозила гроші в банк зовсім сама посеред ночі. Їй було
неспокійно, тож бос сказав їй купити пістолет. Емма брала уроки, ходила в тир, у неї був дозвіл на носіння зброї, але, думаю, вона просто тримала його в
замкненому бардачку. Упевнена, вона й не думала про нього, коли їхала
працювати на весілля. Б’юся об заклад, вона взагалі забула, що він там лежить.
— Барбара стиснула руки на колінах. Помовчала, а потім, дивлячись мені в очі, сказала: — Емма знала, що Дрю заручена й одружується на Кейпі. Вона могла
запросто з’ясувати подробиці. І підібратися ближче. — Барбара зітхнула та, опустивши плечі, відкинулась на спинку крісла, ніби хотіла зникнути. — Як я
розумію, вона щось планувала. Може, виходила на зв’язок з Робертом. Може, хотіла йому кинути виклик. Вимагати, щоб той визнав, що вона його дочка, перед власною дружиною та всіма тими людьми. Не знаю.
Я пригадала підслухану Ніком розмову — голос молодої жінки, який казав, що вона чекає досить довго, що вона втомилася чекати. Барбара Вінсент
подивилася на мене так, наче прочитала мої думки. Щоки в неї спалахнули, вона звела голову й поглянула спочатку на Дарші, а потім на мене.
— Не знаю, чи планувала Емма щось, але свою дочку я таки знаю. Знаю, чого
вона хотіла. Якщо вона й гнівалася, то на батька, але нізащо нічого поганого не
заподіяла б Дрю.
— Чому ні?
— Тому що, — відказала Барбара. — Якщо вона чогось і хотіла від Дрю — то
це було визнання. Можливо, вона прагнула долучитися до життя Дрю, але
достоту знаю, що вона не хотіла обірвати його. — Щоки в жінки яскраво
почервоніли, та очі були спокійні. — Я знаю свою дочку. Я точно це знаю.
Ми урвали бесіду, щоб піти на кухню долити чаю, а Барбара перевірила
повідомлення. Собаки йшли за нами, тер’єри метушилися й вилися під ногами
своєї господині, а басет-хаунд велично ступав позаду.
— Можна мені зайти в туалет? — запитала Дарші, і її скерували за перші двері
ліворуч у коридорі.
Нік почовгав ногами й відкашлявся. Зрештою запитав Барбару, чи є в неї фото
його матері. Жінка, здалося, замислилася.
— Знаєш, я думаю, можуть бути. Коли ви були маленькі, не в кожному
телефоні була камера, тож фотографувалися не так часто, але нумо подивимось.
Вона саме вела нас назад до вітальні, коли мій телефон завібрував. Я
поглянула на екран і побачила повідомлення від Дарші: «Пройди коридором, ніби в туалет, і зазирни в спальню праворуч».
Я, перепросивши, пішла за вказівками Дарші повз охайну світло-блакитну
вбиральню до маленької спальні. Біля однієї стіни стояло двоспальне ліжко, біля другої — книжкова шафа, під вікном був письмовий стіл. Замість плакатів
стіни були обклеєні мапами: детальна мапа Кейп-Коду, більша — Сполучених