b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

після того, як водій раптово збився з курсу. Я хотіла сісти біля нього, взяти його

за руку. Я навіть уявити не могла, як воно — все життя не знати, ким був твій

батько, і дізнатися лише після смерті однієї єдинокровної сестри, з якою майже

не був знайомий, та після арешту другої.

— Ніку? — озвалась я. — Хочеш води? Або чаю, або ще чогось такого?

— Чай! — проголосила місис Вінсент і скочила на ноги.

Я пішла за нею на її кухню, вузьку, з темними дерев’яними шафами та білими

пластиковими стільницями

Formica

, пропахлу розмарином і милом. На гачках

на стіні охайними рядами висіли глибокі й мілкі мідні сковорідки. Біля плити

лежала велика дерев’яна обробна дошка, а біля неї — миска апельсинів і

лимонів. «Кухня потребує оновлення», — так, мабуть, сказав би агент з

нерухомості, утім, попри те що там бракувало модних гранітних стільниць або

устаткування з неіржавкої сталі, кухня була приємна: сонячна завдяки

великому вікну над раковиною і затишна — зі столиком на двох під однією

стіною. Над коморою висіли дерев’яні літери, складені словом «ЇЖА», а на

стіні біля столу — розписана фарбою табличка з написом «Благослови нас

смачною їжею, даром розмов і щирим сміхом. Нехай любов і радість, якими ми

ділимося, будуть з нами назавжди

»19.

— Це Емма змайструвала для мене на уроці художньої праці в шостому класі.

Місис Вінсент наповнила чайник, поставила його на плиту й узялася збирати

із шаф чашки, пакетики чаю, цукорницю й глечик у формі корови. Швидкими, впевненими рухами вона покидала пакетики в чотири чашки й налила молоко

з пластикового літрового контейнера в отвір на спині керамічної корови. — І

це також змайструвала. — Вона показала мені кілька чашок з намальованими

на них дитячою непевною рукою веселками, а одну — з написом: «МАМО, Я

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ», — де слово «люблю» було червоне, наче велетенське серце.

— Дуже гарні.

Цією похвалою я заслужила усмішку.

— Еммі — хороша дівчинка. Нині навчається в державному коледжі Кейп-Кода. Досі вирішує, ким хоче стати, коли виросте. — Чайник засвистів, Барбара

налила в чашки окропу й поставила їх на синю з білим тацю. — Я просто

повірити в це не можу, — прошепотіла вона, несучи ту тацю у вітальню. —

Хлопчик Крістіни. Через стільки років.

Вона сіла й роздала чашки, Нікові — останньому.

— Ви знали мою маму? — запитав він.

Барбара Вінсент кивнула.

— Я розповім тобі все. Принаймні те, що мені відомо. — Вона сіла та з ледь

помітною усмішкою заговорила: — Це було майже двадцять п’ять років тому.

Я працювала в

Red I

у Провінстауні. Одного дня Роберт прийшов до нас

повечеряти. Він збирався летіти в Бостон, а потім назад у Нью-Йорк, але

трапився шторм. Усі літаки скасували, і погода була така паршива, що пороми

теж не ходили. Тож замість того, щоб повернутися додому, він пішов сидіти в

барі, аби бути неподалік від аеропорту, якщо туман розвіється й літаки знову

пустять. — Обличчя в неї пом’якшало від спогадів. — Я принесла йому устриці

з пивом. Ми розговорилися. І все.

Барбара піднесла чашку до рота, кінчиками пальців провела по сухій, укритій

веснянками щоці й посовалася в кріслі. Я спробувала уявити її сиве волосся

довшим, русявим, темним або світлим, зібраним у хвіст. Стерти зморшки й

трохи під’яскравити її щоки, а губи пофарбувати в рожевий колір. Замість

огрядного тіла в толстовці та джинсах з високою талією я уявила мініатюрну

фігуру з усіма потрібними вигинами, підкресленими білою бавовняною

блузкою із чорним фартухом, туго пов’язаним на талії, з бантом на спині. Я

домислила її сміх — блакитні очі блищать, голова закинута назад, а шия

почервоніла.

— Я знала, що він одружений, — сказала Барбара. Вона, опустивши погляд, великим пальцем водила по краю своєї чашки. — У мене не було жодних

виправдань. Він не носив обручки, втім того першого вечора підвозив мене

додому, і я бачила дитяче крісло на задньому сидінні його машини. Тож я знала.

Але мені було лише дев’ятнадцять, і найдальшою мандрівкою з Кейпу в моєму

житті була шкільна поїздка до Вашингтона. — Жінка сьорбнула і обережно

поставила чашку. — Коли тобі дев’ятнадцять років і старший чоловік, красивий, владний та заможний, каже тобі, що ти найгарніше з усього, що йому

доводилося бачити, що дружина не розуміє його і вони от-от розлучаться —

хочеться цьому вірити. — Вона зітхнула. — Хочеться вірити, що ти достатньо

особлива, щоб привернути увагу такого чоловіка. — Її губи викривилися. —

Коли я завагітніла, він сказав, що вибір за мною, що я можу залишити дитину, якщо хочу. Він присягався, що до її народження вже розлучиться і ми будемо

разом. — Вона повернулася до Ніка. — Лише побачивши вас із мамою в

Stop

& Shop

, я нарешті зрозуміла, що він грається зі мною.

На словах «вас із мамою» Нік ковтнув. Барбара потяглася через журнальний

столик, взяла його руку й стиснула.

— Люди на Зовнішньому Кейпі знали Крістіну. Точніше сказати — знали її

сім’ю. Коли твоя мати, царство їй небесне, з’явилася в Труро вагітною, без

чоловіка, без хлопця, усі про це базікали. Але я не розуміла, що Роберт був…

— Вона примовкла, щоб відпити ще чаю. — …Також був її хлопцем, поки

одного дня, коли Емма була немовлям, я не пішла на закупи. Тобі, мабуть, було

років два чи три, а Еммі — лише шість місяців, але я побачила. — Жінка

простягла руку до Ніка й одним великим пальцем знову обережно торкнулася

до його брови. — Така сама, як в Емми. У вас навіть руки однакової форми! —

Обличчя Барбари було ласкавим і скорботним, вона глибоко поринула в

спогади. — На ту мить я вже майже збагнула, що ніхто ні з ким не розлучиться.

А тоді, побачивши тебе, я вже достеменно знала. Я була просто ще однією його

дівчиною.

Нік був блідий і майже не рухався.

— А ви впевнені, що містер Кавано… впевнені, що він мій батько?

Барбара кивнула.

— Після того як побачила Крістіну в супермаркеті, я дістала її номер через

подругу подруги. Я подзвонила й зізналася, хто я. З’ясувалося, що вона вже