b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

— Е. Вінсент — це Емма, тож Б. має бути її мамою.

Я погуглила й упевнилася, що знайдений нами будинок Б. Вінсент схожий на

той, який у таблоїді

TMZ

описували як місце, де Емма зростала з матір’ю-одиначкою.

— Це, мабуть, воно, — сказала Дарші.

Вона звернула на бічну вулицю, де вздовж узбіччя стояли три фургони трьох

різних телевізійних компаній, кожен із супутниковою антеною на даху. Зграйка

чоловіків і жінок у повсякденному одязі — шорти, джинси, сарафани — стояли, спираючись на нагріті сонцем стіни центрального фургона, розмовляли, пили

каву чи зазирали в телефони, а одна молода жінка зі світлим кучерявим

волоссям в обтислій бірюзовій сукні та недоречних бігових кросівках

перевіряла макіяж на телефоні в режимі селфі. Коли ми йшли стежкою із

червоної цегли, я відчувала на собі їхні погляди. «Друзі сім’ї?» — закричав

хтось із них. Ми промовчали. Дарші постукала у двері. За мить у вікно

визирнула невисока сива жінка.

Я помахала рукою та всміхнулася — як я сподівалася, підбадьорливо та

привітно.

— Ми не журналісти! — закричала я.

Жінка витріщилася на нас, потім відчинила двері. Одягнена вона була в

толстовку на блискавці та джинси. Сиве коротке волосся було підстрижене

охайним каскадом. Двійко тер’єрів з величезними вухами стрибали й гавкали

біля її маленьких босих ніг. Позаду стояв басет-хаунд, величний, як океанський

лайнер, і дивився на нас сумними очима із червоною облямівкою. Його вуха

волочилися по підлозі.

— Місис Вінсент? — запитала я, говорячи швидко, доки вона не встигла

зачинити двері. — Мене звати Дафна Берґ. Я подруга Дрю Кавано, жінки, що

померла в Труро минулої ночі. Це мої друзі Даршіні та Нік. Ми сподівалися

поговорити з вами.

Здавалося, місис Вінсент мене не чує. Вона дивилася повз мене, через моє

плече, погляд її був зосереджений на Нікові. Я побачила, як вона звела руки до

обличчя. Її губи затремтіли, а очі наповнилися слізьми.

— Ти ж хлопчик Крістіни, еге ж? — запитала вона тихим голосом.

Я почула поряд себе Нікове зітхання й згадала, як він пояснював, чому

назвався іншим іменем. «Тутешні знають ту історію… Усі теревенять».

Він коротко кивнув. Я спробувала повернути розмову в потрібне нам річище.

— Вибачте, що турбуємо вас. Ми лише сподівалися поговорити з вашою

дочкою.

— О, — видихнула жінка, притискаючи руки до грудей. Вона досі дивилася

на Ніка, наче я взагалі нічого не говорила. — О, поглянь на себе!

Ми з Дарші перезирнулися. Моя подруга звела брови, ніби питаючи: «Що

відбувається?» — і я злегка знизала плечима: «Гадки не маю».

— Заходьте, — сказала жінка й відчинила двері.

Собаки затихли. Усі троє дивилися на Ніка так само пильно, як їхня власниця.

Місис Вінсент говорила так, ніби їй не вистачало повітря.

— Я знала, що цей день настане, але, мабуть, до такого неможливо

підготуватися. Заходьте, — повторила вона.

Ми втрьох товпилися в її маленькому передпокої. На стіні, над вазою із сухою

морською травою, висіло дзеркало. Я гадала, вона одразу кинеться захищати

невинність своєї дочки, запропонує алібі, виправдання чи якесь обґрунтування:

«Емма ніяк не могла вбити свою єдинокровну сестру». Натомість жінка, здавалося, узагалі забула про арешт власної дитини. Вона дивилася лише на

Ніка. Її руки, притиснуті до грудей, тремтіли, потім вона звела їх і взялася

пригладжувати Нікові брови великими пальцями — спочатку ліву, потім праву.

— Вибачте, — сказав він, дивлячись на жінку. — Ми з вами зустрічалися?

Вона усміхнулася.

— Бозна-коли. Ти не можеш цього пам’ятати. Але ти… — Жінка ковтнула й

притиснула руку до серця. — Боже мій. Я навіть не знаю, як це сказати. — Вона

глибоко вдихнула, а потім, поглянувши Нікові в очі, мовила: — Ти

єдинокровний брат моєї Емми.

— Що?

— Роберт Кавано — батько моєї дочки. І твій батько.

***

Місис Вінсент («Звіть мене Барб», — сказала вона) провела нас до невеликої

сонячної вітальні, де перед каміном на щойно пропилососеній підлозі стояли

атласні канапа та диванчик на двох. Ми з Дарші посідали на канапу. Нік сам

умостився на диванчик. Руки в нього були безсило опущені, щелепа відвисла

так, що рот напіврозтулявся, а очі на блідому обличчі широко розплющувалися.

Як сказала б моя бабця, на вигляд він був наче мішком по голові гепнутий.

— Про вашу дочку щось чутно? — запитала Дарші.

Барбара Вінсент кивнула.

— Емма ще в поліційному відділку, але я впевнена, що вона скоро

повернеться. — Дарші поглянула на неї, і жінка пояснила: — Емма ніяк не

могла вбити Дрю минулої ночі. Вона прийшла додому близько другої години й

спала у своїй кімнаті, тут. Сьогодні встала десь о шостій. Вона залишається в

мене, коли вони обслуговують когось у Труро або Провінстауні. Сюди їхати

десь на пів години менше.

— Думаєте, вашого слова буде достатньо? — запитала Дарші.

— Не лише мого. Минулої ночі вона заправляла машину, коли поверталась

додому, тож її бачив один хлопець із

Cumberland Farms

, а потім дорогою

купила пончик у

Hole in One

і там зустрічалася з Мейсі.

Я оглянула маленьку сонячну кімнату. У стародавньому каміні лежали

березові дрова. На полиці над каміном стояли фото Барбари з дочкою. На

найближчій до мене світлині я розгледіла в Емми овальне обличчя, світло-русяве волосся й каштанові брови з гостряками в центрі, такі самі, як у Ніка.

Такі самі, як були в Дрю.

— А що там з містером Кавано? Про нього ви щось чули? — запитала я.

Барбара кивнула.

— Він приїхав сюди з лікарні, а далі вирушив в аеропорт. — Випрямившись

у кріслі, жінка додала: — Він викликав літаком з Нью-Йорка крутого адвоката

на допомогу Еммі.

— Як люб’язно, — прокоментувала Даршіні трохи ущипливим голосом.

Якщо Барбара й помітила той її тон, то ніяк на нього не відреагувала. Вона

дивилася лише на Ніка. А той, своєю чергою, сидів, утупившись у простір перед

собою, без жодного виразу, як навігатор, налаштований на зміну маршруту