Страница 85 из 114
— Місис Кавано, мені так шкода, — сказала я, відчуваючи під її шкірою тонкі, тендітні кістки. — Ану ж бо, ми допоможемо вам повернутися до палати.
Вона кивнула, тож ми зі Стюартом підтримували її, доки вона підвелася й
дісталася коридором до палати. Ми вклали Лілі на ліжко, вона поглянула на
Стюарта затуманеними очима й сіла рівніше.
— Я хочу, щоб ти забрався звідси, — сказала вона. Її владний голос прозвучав, як свист батога. — Із цієї кімнати, із цієї лікарні. Більше ніколи не хочу тебе
бачити.
Стюартові очі розширилися, але він нічого не відповів. Вийшов з палати, тихо
зачинивши за собою двері. Місис Кавано впала на подушки. На вигляд вона
була стара й нездорова.
Я озирнулася, шукаючи воду. Тумбочка та підвіконня, що тяглося вздовж
кімнати, були заставлені білими квітами: сокирками й трояндами, ротиками й
ліліями. Я замислилася, чи призначалися котрісь із них для весільних букетів
Дрю.
Нарешті я розшукала серед зелені й квітів глечик і налила води. Місис Кавано
відпила ковток, обхопивши чашку обома руками. Я вмостилася на краю ліжка.
Зблизька я бачила її волосся з різнобарвними пасмами (золотавими, медовими
та кольору іриски), а також крихітні шрами за вухами та під підборіддям. Я
згадала, що колись, коли ми ще навчалися в школі, вона на кілька днів лягала в
лікарню. Дрю розповіла, що матері підтягують обличчя, висмоктують жир зі
стегон і ще дещо роблять. «Обличчя, дупа та піхва», — весело проголосила
Дрю. «Ти брешеш», — сказала я їй, а вона всміхнулася й відповіла:
«Називається “омолодження піхви”. Можеш перевірити». На вечірці Лілі
Кавано була шикарною: волосся, шкіра й зуби аж сяяли здоров’ям і
найліпшими засобами та доглядом, які лише можна придбати за гроші, — наче
їй було десь років від сорока п’яти до сімдесяти. Тепер вона мала вигляд сповна
на свій вік, ба навіть більше.
Місис Кавано ще ковтнула води й поставила чашку. Двері відчинилися. Там
стояла Даршіні, тримаючи в руках ще один пластиковий глечик з водою. За
спиною в неї був Нік.
— Лікар уже йде, — сказав він.
— Дафно, — прошепотіла місис Кавано й схопила мене за руку.
— Мені дуже шкода, — мовила я, почуваючись безпорадною.
Дивлячись на Дарші, я губами промовила: «Містер Кавано»? Дарші похитала
головою.
— Той Стюарт, — зашепотіла Лілі так тихо, що я ледь розбирала слова. Вона
знову похитала головою. — Я знала, який він. Але Дрю хотіла… — Її рука
злетіла з грудей, на яких лежала, і змалювала коло в повітрі. — Велике весілля.
Журналістів. Усе оце. Вона все повторювала мені, що врешті-решт усе
окупиться. — Груди в неї здійнялися, коли вона глибоко вдихнула. — А її
батько… — Сльоза ковзнула з куточка одного ока й потекла по щоці до
підборіддя, підкреслюючи пігментні плями та крихітні зморшки. — Він
розлютився на мене за те, що я так багато витратила, але ж це саме він хотів, щоб усе було типу весілля на мільйон доларів. Хоча в нього не було мільйона
доларів. — Жінка видала сухий звук, схожий на кашель. Я не зразу збагнула, що то був сміх. — Дрю хотіла його врятувати. Щоб він її полюбив.
— Я не розумію, — зізналась я.
Місис Кавано зітхнула та відкинулася на подушку.
— Усе життя вона хотіла, щоб батько її любив. Але він був зайнятий. Його
щось відволікало. Робота. Усі ті його жінки. — Її губи здавалися зовсім
тоненькими над зубами. — Через це нам довелося покинути місце, де шість
поколінь моєї сім’ї проводили літо. Моє найулюбленіше місце у світі, і йому
треба було все зіпсувати. — Руками вона міцніше стиснула ковдру. — Того
року, коли Дрю було п’ять, від нього завагітніли двоє різних жінок, що
допомагали нам з господарством. Довелося платити за два окремі аборти. —
Вона заплющила очі, знову повалившись на подушки, а потім сказала: — Треба
було його кинути. Частина мене цього бажала. Але я хотіла, щоб у Дрю й Тріпа
був батько, бодай слабка його подоба. І я знала, що він нізащо не піде. Мої
гроші, — відповіла вона на запитання, якого я не ставила. — Доки він їх усі не
втратив.
— Ну, є хороша новина — поліціянти з кимось розмовляють, — сказала Дарші
відкритим, щирим голосом, надто гучним у тісній задушливій кімнаті. —
Принаймні ми дізнаємося правду про те, що сталося з Дрю.
Місис Кавано розплющила очі. Без особливої цікавості вона запитала:
— З ким розмовляють?
— Із жінкою на ім’я Емма Вінсент, — відповіла Дарші. — З команди кейтерів.
Я побачила, як Лілі Кавано здригнулася.
— О боже, — прошепотіла вона й засміялася хрипким, глухим сміхом, знову
заплющивши очі. — Ці копи. Боже мій. Емма цього не чинила.
Я кліпнула.
— Ви її знаєте?
Лілі Кавано коротко кивнула.
— І не думаєте, що це вона вчинила?
Розплющивши очі, жінка всміхнулася мені сповненою суму усмішкою.
— В Емми не було жодних причин ображати Дрю.
— Один хлопець на вечірці чув, як Емма розмовляла з містером Кавано тієї
ночі, коли Дрю вбили. Вона говорила, що досить із неї чекати, що вона вже й
так давно чекає.
Місис Кавано кивнула. Вона не здавалася здивованою. Ще одна сльоза
скотилася по її щоці, але вона нічого не говорила.
— А Дрю знала?.. — Як про таке можна запитати? — А Дрю знала, що її
батько та Емма Вінсент разом?
Лілі Кавано зацікавлено поглянула на мене, а потім похитала головою і
сказала:
— Ой. Ой, любенька, ні. Емма не була дівчиною Роберта. — Вона заплющила
очі, аж раптом до палати зайшла медсестра й насупилася, побачивши нас трьох.
— Емма — Робертова дочка.
Розділ вісімнадцятий
Як стало відомо з інтернету, на Кейпі неподалік живуть двоє Вінсентів: Е.
Вінсент у квартирі в Гіаннісі та Б. Вінсент у будинку типу ранчо кілометра за
півтора від океану, в Брюстері. Нік запропонував залишитися з нами, і ми з
Дарші були раді, що він був поряд, допомагав орієнтуватися та розповідав про
географічне й соціоекономічне становище на Кейп-Коді. Принаймні я раділа
його товариству, а Дарші погоджувалася його терпіти. Ми постукали у двері
квартири Е. Вінсент, нам ніхто не відчинив, і ми пішли далі.