Страница 82 из 114
її звичку починати зустрічатися з новим хлопцем, не розлучившись із
попереднім, і доручати мені вигадувати пояснення та виправдовуватися перед
потерпілою стороною. Я сказала, що вона любила музику й мистецтво і мала
чудове почуття стилю. Сказала, що вона була красива, не згадуючи про її
«зроблені» ніс і груди та про складні стосунки з булімією під час усього
шкільного навчання. Я досі пам’ятала, як застала її в туалеті після обіду, в один
з рідкісних випадків, коли вона справді з’їла щось суттєве. Вона стала над
унітазом, притримуючи волосся, щоб воно не падало на обличчя, і їй навіть не
довелося пхати пальці в горло. Вона просто нахилилася, розтулила рота — і
смажений сир хлюпнувся у воду. «Бачиш? — сказала вона. — Легко!»
— Що ви ще можете розповісти? — запитав рабин. Коли я завагалася, він
додав: — Не намагайтеся лише вихваляти її. Я хочу по-справжньому її відчути.
Звичайно, я потім добре обміркую, що саме варто говорити. Але я хочу
дізнатися, якою вона була насправді, так добре, як тільки можу.
У мене боліло горло й пекло в очах. Мені спала на думку цитата з «Великого
Ґетсбі» про те, як Том і Дейзі Б’юкенен «трощили неживе й живе, а тоді
заступали в тінь своїх грошей і величної безтурботності… даючи іншим змогу
розбирати за ними гармидер». Я пригадала, якою жахливою була Дрю, якою
недбало жорстокою і як палко я її любила попри це, яка я була безсила перед
лицем її чарівності. Як я, щойно почувши знайомі ноти її голосу, щойно
відчувши її увагу та шанобливість (і все це зосереджене на мені), була ладна
пробачити їй, пробачити все, аби вона знову була в моєму житті, бо життя з
Дрю завжди ставало гарним часом, незабутнім часом. Кожна мить із нею могла
перетворитися на пригоду. Вона змушувала мене почуватися розумною та
красивою, просто заодно з нею. Змушувала почуватися особливою.
Збагнувши, що можу говорити, я відкашлялася.
— Коли Дрю попросила мене прийти на весілля — здається, то вперше вона
запитала щось про мене, про те, що я роблю, і насправді слухала, що я
відповідаю. Уперше вона не дивилася на мене… ой, не знаю. Як на підручну.
На когось дрібнішого за неї. Або на якесь застереження. На когось, на кого вона
могла поглянути й сказати: «Принаймні я стрункіша й гарніша за оце.
Принаймні я ніколи не стану отакою». — В очах знову пекло, горло стискалося.
— Гадаю, вона шкодувала, що кривдила мене, і прагнула все виправити. — Я
шморгнула носом і відпила ковток води зі стаканчика. — Я віритиму в це. Бо
саме такою я хочу її запам’ятати.
Рабин Медлофф торкнувся моєї руки.
— За єврейською традицією, коли хтось помирає, ми говоримо: «Baruch dayan ha’emet», що означає «Благословенний істинний суддя». — Він проникливо
подивився на мене. — Бог знає вашу подругу. Бог знає її серце. Ким вона була
і ким намагалася стати. — Рабин стиснув мою руку. — Є істинний суддя, і я
вірю, що цей суддя побачить її.
Я кивнула, шморгнула носом і витерла щоки.
— У вас є тут друзі? — Голос у нього був ласкавий. — Рідні? Люди, з якими
ви можете побути?
Я відчула, як мене сповнює вдячність за те, що Дарші тут, і Нік, і що мої
батьки теж поряд, чекають на новини від мене, прагнуть допомогти. Потім я
знову згадала Дрю і те, як вона очима стежила за татом на вечірці з приводу
заручин, як її батьки сварилися через вартість весілля, а наречений не прийшов
її втішити. Я замислилася, чи розуміла вона, що помирає, чи було їй боляче або
страшно, а потім мені спало на думку: попри те що ми були такими різними, Дрю значну частину свого життя була самотньою… зовсім як я.
Розділ шістнадцятий
У лікарняній їдальні пахло перевареною кавою та мийними засобами. Підлога
була зелена, як гороховий суп, стіни — тьмяно-бежеві. Рожево-срібляста
повітряна кулька «У ВАС ДІВЧИНКА!» висіла, напівздута, на стільці, до якого
була прив’язана рожевою стрічкою. За столиком на чотирьох людей три жінки, усі в синіх джинсах, сиділи на стільцях з металевими ніжками. Посхилявши
голови, вони тихо розмовляли. Прибиральник у навушниках ялозив шваброю
за потертим жовтим пластиковим візком, хитаючи головою в такт лише йому
чутній музиці. Я помітила за столом Даршіні й Ніка. Нік здавався засмаглим і
здоровим у своїх рожево-червоних шортах і білій сорочці. Дарші скинула
піджак, і її мерехтлива шовкова блузка блищала в тон до помади. Я відчула, як
усередині спалахує щось знайоме й болісне. Вона була вродлива, він був
гарний. Обидва мали такий вигляд, ніби належать до одного світу, личили одне
одному так, як ми з Ніком ніколи не зможемо.
Я відвернулася, щоб набрати в паперовий стаканчик кави, здобривши її
цукром і вершками, — аж тут краєм ока побачила знайому постать, яка
квапливо йшла коридором. Я вчасно обернулася, щоб помітити сріблясте
волосся Коріни Бейлі, за мить до того, як вона зникла за дверима кімнати з
табличкою «КОНФЕРЕНЦЗАЛ».
— Стає чимдалі цікавіше, — прошепотіла я.
Залишила каву на столі, пояснила Дарші та Нікові, що я побачила, і тихенько
пробігла коридором, просто по п’ятах уже-не-нареченого та його колишньої
нареченої. Діставшись до дверей конференцзалу, я дала їм хвилинку, постукала
у двері й штовхнула їх, не чекаючи на відповідь.
У кімнаті, на дивані з м’якими вініловими подушками, сидів Стюарт, одягнений у стандартне для білого чоловіка вбрання: топсайдери, шорти
кольору хакі та сорочка на ґудзиках з короткими рукавами в білу та синю
клітинку. Коріна, в облеглій білій футболці й світло-рожевих штанах капрі, згорнулася біля нього, поклавши голову на його груди, однією рукою пестячи
його щоку. Вони не цілувалися, але Коріна торкалася до нього не так, як жінки
зазвичай торкаються до друзів.
Я покашляла. Ніхто з них мене не помітив.
— Даруйте, — сказала я.
Це подіяло. Стюарт, сіпнувшись, випростався, відсунувшись від Коріни, і
поставив між ними тридцятисантиметрову вінілову подушку із сидіння. Коріна
рухалася повільніше: неквапливо випросталася, витягнула ноги та звела руки