Страница 81 из 114
— Я знаю Дарші ще зі школи!
— І Дрю ти теж знала.
Я дивилася на нього, на його стурбовані очі, на обвітрені щоки й запитувала
себе, наскільки він прагне захистити мене, а наскільки просто хоче
переконатися, що злочин справді розкрито, упевнитися, що правосуддя
здійснили для Дрю — не так, як для його матері. Я розуміла, що краще не
залишатися наодинці з хлопцем, з яким щойно познайомилася — навіть якщо
вже встигла з ним переспати, — але чи могла в цьому світі Дарші справді щось
заподіяти Дрю Кавано?
Я похитала головою і пішла до своєї кімнати. За п’ять хвилин я тягла свою
валізу по мушлях, обмірковуючи все. Нік підозрює Дарші. У Дарші є підозри
щодо Ніка. Я усвідомлювала: вони обидва можуть потайки думати, що я маю
певний стосунок до смерті Дрю — що мене переповнила заздрість, сублімований потяг чи ще щось таке. «Це буде найніяковіша поїздка в машині»,
— подумала я, і, щойно ми виїхали з під’їзної доріжки, моя підозра
підтвердилася.
— Розкажи, як ти познайомилася з Дрю, — спитав Нік.
Дарші вела машину, міцно вчепившись у кермо і згорбившись, та пильно
вдивлялася в дорогу. Я сиділа поруч із нею — я пропонувала Нікові це
пасажирське місце, але він ввічливо відмовився.
— Так, Дафно, — сказала Дарші, тим своїм м’яким голосом, який лише хтось, хто добре знає її, міг розпізнати як небезпечний. — Розкажи йому все.
— Нема чого розповідати. — Я досі пам’ятала, як стояла перед класом, затамувавши дух, і сподівалася, що ці діти, які витріщаються на мене, вирішать, що я нормальна, що я їм сподобаюся і ми подружимося. — Ми познайомилися
в шостому класі, коли я перейшла в Школу Латроп. Дружили до кінця
навчання. А потім перестали.
— Чому?
Холодні пальці стиснули моє серце.
— Це була дурниця, — пробурмотіла я. — Підліткова дівчача драма.
— Розкажи мені, — попросив Нік.
— Так, Дафно. — Голос Дарші був отруйно-солодкавим. — Розкажи йому.
Я зітхнула, згадавши: я вже говорила Нікові, що засвітилася в трохи вірусному
відео. Час відкритися й розповісти йому всю ту сумну історію.
— Коли на другому курсі я приїхала з коледжу додому на весняні канікули, то пішла з Дрю в бар, — розпочала я.
Розповіла ту історію в загальних рисах, так коротко, як лише могла — про
хлопця, з яким мені намагалися влаштувати побачення, а я цього не зрозуміла, про те, як підслухала його заперечення, і потім — наше зіткнення віч-на-віч на
танцполі.
— Дрю розлютилася. Бо вважала, що я мала бути вдячною.
— Серйозно? — Ніків голос був недовірливим.
— Серйозно, — заговорила Дарші, перш ніж я встигла щось сказати. —
Вірити, що інші люди мають бути вдячні за її щедроти, — це була типова Дрю, за замовчуванням.
Я розтулила рота, щоб заперечити і сказати, що, можливо, Дрю намагалася
допомогти таким незграбним, поблажливим чином, але не встигла нічого
вимовити, як у мене в голові прозвучало відлуння слів, що їх вона кричала мені
тієї ночі: «Нам усім було тебе просто шкода!»
— Це було вкрай давно, — сказала я нарешті. Голос у мене був хрипкий, а в
голові пульсував біль. — І я думаю, що до того часу, коли Дрю знову з’явилася
в моєму житті, ми обидві подорослішали. — Намагаючись усміхнутися, я
провадила далі: — Гадаю, Дрю змогла оцінити, як багато в мене гарних рис. А
я змогла побачити її такою, яка вона є.
Голос Дарші був прохолодний.
— І якою ж це?
Я замислилася на хвилинку, перш ніж відповісти:
— Не такою вже невразливою, — сказала я. — Такою, у якої є недоліки і щось, чого вона хотіла б. У школі я навіть не могла уявити, що Дрю чогось бажає собі
або заздрить тому, що є в мене.
Я подумала про вечірку й про те, як її батько кричав на неї, як мати більше
турбувалася через те, що про них подумають, ніж через власну дочку, як
наречений не прийшов її заспокоїти.
— А тепер? — запитав Нік.
— Тепер... — повторила я, — тепер я не так упевнена в цьому.
__________________________________________________________________
16
Слатшеймінг (від англ.
slut-shaming
) — суспільне явище, яке полягає в
публічному осуді чи осоромленні жінок за їхню поведінку.
17
Донька (
хін.
).
18
Вільям Шекспір, «Гамлет, принц датський» (переклад Леоніда Гребінки).
Розділ п’ятнадцятий
Рабин Медлофф чекав на мене в конференцзалі, розташованому на третьому
поверсі, у тому самому коридорі, що й палата Лілі Латроп Кавано.
— Дякую, що приділяєте мені час, — сказав він, наливаючи для мене води в
пластиковий стаканчик з пластикового глечика в центрі столу.
— Звичайно.
Рабин був молодий, років за тридцять, з коротким темним волоссям та охайно
підстриженою бородою. У нього було бліде, серйозне обличчя й синьо-сірі очі
за окулярами в золотій оправі. На лівій руці блищала золота каблучка.
Одягнений він був у напрасований блакитний костюм з блискучою світло-блакитною шовковою краваткою. Мені спало на думку, що цей костюм він
привіз сюди, щоб у ньому одружити Дрю зі Стюартом.
— Дякую, що прийшли. Це така неймовірна трагедія: молода жінка втратила
життя в день власного весілля. Я хочу забезпечити, щоб її запам’ятали та
вшанували як слід. — У нього були ручка з блокнотом, який він розгорнув на
чистій сторінці. — Що ви можете розповісти мені про Дрю?
«Що вона не заслуговувала на смерть», — подумала я. Хай би що вона
заподіяла, хай би кому вона це заподіяла — заслуговувала точно вона не такого.
Я відчула, як у мене стискається горло. Рабин очікувально дивився на мене.
— Вона була весела, — відповіла я. — Жвава. У неї була шалена жага до
пригод. Вона могла зробити будь-який день незабутнім. Якщо все це має
значення.
Рабин кивнув і взявся записувати, а я розповідала йому все, що, на мою думку, могло пригодитися. Я сказала, що Дрю любила жартувати, не згадуючи, як
часто ми з однокласниками ставали жертвами тих дотепів. Сказала, що їй
подобалися розіграші та веселощі, не згадуючи, як жорстоко вона перекривляла
кульгання нашого вчителя математики чи заїкання однокласника. Сказала, що
вона була популярна, у неї було багато друзів і багато хлопців, не згадуючи про