Страница 80 из 114
відкинулася на подушки, закусивши губу. Будь-хто, хто провів бодай десять
хвилин в інстаграмі, може сказати, що ключовою метою тут є справжність, що
люди хочуть чесного зв’язку без фільтрів. Вони жадають почуватися так, ніби
чоловіки і жінки, яких вони бачать у телефонах, — реальні, що вони живуть і
дихають, так само як усі інші. Вони хочуть, щоб ми були справжніми. Але що
я можу чесно, щиро сказати про свою подругу, про те, що трапилося і як я
боюся, що поліція вирішить, ніби я або той чоловік, з яким я спала, причетні
якимось чином до її смерті?
Я довго дивилася на екран, намагаючись збагнути, як мені бути справжньою.
«Спочивай з миром, прекрасна дівчино», — нарешті написала я. І щойно
натиснула «Надрукувати» — як Нік засунув голову в кімнату.
— Можна з тобою поговорити?
— Звичайно.
Я прочинила двері, але він похитав головою.
— Ходімо нагору.
На третьому поверсі вітальня та кухня були майже порожні. Кілька
працівників кейтерингу поправляли серветки й наповнювали глечики водою.
Вони подавали крихітні сендвічі на два укуси, фрикадельки з хлібом і без, а
також широкий асортимент мініатюрних десертів. Там були свіжі пончики й
дрібнесенькі еклери, а в металевій решітці стояли рядами маленькі паперові
ріжки з картоплею фрі, блискучі від олії.
— Це мали бути закуски на ніч. — Я спробувала пригадати рядки з «Гамлета»
про страви похоронні, що пішли на столи весіль
ні18.
Тільки тут усе було
навпаки — весільну святкову їжу подавали родичам, охопленим скорботою. —
Я допомагала Дрю вибирати меню.
Дрю відмовилася від штук типу севіче та брі ан круте, надавши перевагу
стравам із закусочних. «Вуглеводи й жири. Ось що люди хочуть їсти, коли вони
п’яні й щасливі о другій годині ночі». Мене знову пронизало усвідомлення, коли я стояла, відчуваючи запах жиру, солі та фрикадельок. Дрю ніколи вже не
наїсться серед ночі картоплі фрі. Дрю ніколи вже не буде ані п’яна, ані щаслива.
Нік відвів мене до канапи в кутку біля вікон, що виходили на затоку.
— Отож, ви з тією дівчиною разом знімаєте квартиру?
Я кивнула.
— Даршіні. Одна з моїх найліпших подруг.
— Вона і з Дрю теж дружила?
— Ха!
Нік очікувально дивився на мене.
Я глибоко вдихнула. «Зберися!» — суворо наказала я собі.
— Власне, ні. Дарші… — «Ненавиділа її», — крутилося в мене на язиці. Я
сказала натомість: — Дарші не була її фанаткою.
— Як вона опинилася в Бостоні?
— На конференції. Вона здобуває докторський ступінь з економіки, а в
Гарварді якийсь крутий хлопець розповідав про виробництво та збут.
Насупивши брови, він подивився на мене.
— А тобі не здається, що це трохи дивний час?
— Про що це ти?
— Хтось, хто ненавидить Дрю й живе в Нью-Йорку, просто випадково
опинився в Бостоні, коли вона померла?
Я поглянула на нього. Потім уявила Даршіні, усі її сто п’ятдесят сім
сантиметрів. Дарші, чиї батьки досі мовчки переживали розчарування від того, що вона вирішила здобувати докторський ступінь у Колумбійському й ніколи
не стане тією, кого вони вважали б «справжньою» докторкою.
— Вона жодним чином не може бути до цього причетна.
Нікові плечі схилилися, голос у нього був напружений.
— Дарші примчала сюди так швидко. Вона була близько.
Я витріщилася на хлопця.
— Ти що, гадаєш, що Дарші приїхала до Бостона, потім сюди, убила Дрю
вчора ввечері, поїхала назад до Бостона, щоб сьогодні вранці її побачили за
сніданком, а потім знов повернулася сюди, щоб утішати мене?
— Мені доводилося чути й дивніші історії. — На мить здалося, що Нік хоче
взяти мене за руку. Натомість він нахилився вперед, спершись ліктями на
стегна. — Одним з друзів моєї матері був хлопець на ім’я Ларс. Він був
художник. Ілюстратор дитячих книжок. Пам’ятаю, як приносив мені повітряні
кульки й надував їх так, що вони були схожі на мечі. Або на капелюхи. Або на
тварин. — Нік злегка похитав головою. — Певний час вони вважали, що це він
скоїв. Адже був у нас вдома напередодні ввечері. А ще вони з мамою
зустрічалися. Люди думали, що, можливо, він мій тато.
Я співчутливо зітхнула й запитала себе, чи дізнався він за ці роки після смерті
матері, хто був його батьком.
— Його не заарештовували, — говорив далі Нік. — Проте водили на допити
знову і знову. Роками йому доводилося жити під цією хмарою підозри. Усі
думали, що він убив мою маму. — Легкі зморшки, які я помітила навколо
хлопцевих очей, здавалося, за ніч поглибилися, а засмага наче стала слабшою.
— Я хочу, щоб вони з’ясували, як усе було насправді. Бо якщо вони цього не
зроблять — це просто зламає чиїсь життя.
— Я розумію, — відповіла я Нікові. — Але Даршіні… — Я примовкла, вишукуючи подробиці, що пояснювали б, наскільки я не можу уявити, щоб
вона когось убила. — Дарші — вегетаріанка.
Звісно, це не означало, що вона не здатна на вбивство, але то був
найвагоміший аргумент, що спав мені на думку. Та, кажучи це, я пригадала
повідомлення, котрі вона мені надсилала, і те, як радісно Дарші розповідала
про ту конференцію, як пощастило, що вона так чітко збіглася з весіллям Дрю.
— Чому ти так говориш? — запитала я. — Дарші здається тобі в чомусь
винною?
— Просто кажу, що це було зручно. Зручно, що вона опинилася в Бостоні на
вихідні. І їй не подобалася Дрю. Ти сама це сказала.
— Багато кому не подобалася Дрю. Це не робить їх усіх підозрюваними.
— Я просто хочу, щоб ми були обережними.
Я кивнула. А потім усвідомила, що він сказав.
— Ми?
— Я не хочу залишати тебе саму. — Він не договорив «із нею». І так само, як
Нік не хотів, щоб я опинилася наодинці з Дарші, я була впевнена, що Дарші не
залишить мене наодинці з Ніком. І це робило мене одним з катетів
найдивнішого трикутника у світі.
— Я можу поїхати з вами до лікарні, — запропонував Нік. — Коли все
закінчиться — повернуся автобусом із Гіанніса до Веллфліта.
— Ти не повинен цього робити.
— Я розумію. Але… — Він примовк, потім підвівся та знову став походжати.
— Я хочу простежити, щоб ти була в безпеці.