Страница 79 из 114
різноманітних заходів Південноазійської студентської асоціації і жодної — з
Альянсу геїв і натуралів, віцепрезиденткою якого була, або як опублікувала
прекрасний знімок роті, дхалу та кокосового чатні, не згадуючи, що то все —
моїх рук справа. (Я чула з динаміка вигук доктора Шаг: «
Beti
17,
ти готувала!»
— на який Дарші відповіла: «Вийшло бездоганно», а потім кинула на мене
винуватий погляд і зачинила двері своєї кімнати.)
Я вирішила зосередитися на Нікові.
— Я чудово розумію, чому він не хоче бути в інтернеті. Його маму вбили.
Можливо, він не хотів, щоб його діставали плітками та теоріями змови.
Хоча він міг назватися фейковим іменем або не вказувати на своїх сторінках, що він якось пов’язаний з Кейпом. Нік міг зробити багато чого, щоб бути
присутнім онлайн, і нічого не зробив, як нам було відомо.
На обличчі Дарші відбився біль. Між бровами пролягла вертикальна лінія, Дарші насупилась, а шовкова блузка сливового кольору, яку вона одягла під
жакет, була з правого боку заправлена трохи глибше, ніж із лівого. Для Дарші
це була неохайність максимального рівня.
— Бути в будинку, коли твою власну матір убивають… кілька днів
залишатися наодинці з її трупом… потім читати теорії всіх тих божевільних
про те, що її вбили самотність і сексуальне життя… Тобі не здається, що це
може вплинути на людину? Відбитися на ній?
— Звичайно. Сто відсотків. От тільки не впевнена, що це перетворює людину
на маніяка, який чекає двадцять п’ять років, а потім убиває наречену в день її
весілля.
— Можливо, він не хотів убивати наречену.
Дарші говорила рівним голосом. Мені знадобилася якась мить, щоб зрозуміти, що вона має на увазі — а коли нарешті до мене дійшло, я мимоволі здригнулася.
— Ти думаєш, він хотів убити мене? — перепитала я. Намагалася говорити
обурено. Натомість голос у мене був такий високий, що скидався на одну з
іграшок-пищалок Бінґо. — Навіщо? Думаєш, я настільки погана в ліжку?
— Хештег «самооцінка», — пробурмотіла Дарші. — А якщо виявиться, що
Дрю отруїли? — запитала вона. — Що, як з’ясується, що той, хто її вбив, просто
підсипав отруту в напій і залишив його біля джакузі? Хто мав доступ до того
джакузі, окрім Дрю? Для кого він міг бути призначений? — Дарші на мить
замовкла, перш ніж відповісти на власне запитання: — Ти. Лише для тебе.
Я зіщулилася, на шкірі в мене виступили сироти, а в голові пролунав голос
Дрю, коли вона показувала мені мою кімнату. «Я хочу, щоб ти була щаслива.
Я така вдячна, що ти тут».
— Гаразд, а як же мотив? Якщо Нік — убивця, чи хотів би він мене вбивати?
— запитала я. І трохи скривилася, намагаючись говорити легковажно. — Я
ніхто.
Дарші не засміялася. Вона взяла мій телефон, відкрила програму перегляду
фотографій і взялася гортати наші з Дрю світлини, зроблені Ніком напередодні
ввечері.
— Дивись, — сказала вона й нахилила екран, щоб мені було видно.
Навіть через стільки років після всіх підбадьорливих розмов із самою собою, усіх прочитаних статей і всіх викладених в інтернет фотографій мені однаково
бувало іноді важко дивитися на свої світлини. Зараз я змусила себе поглянути
на них і побачила, що саме Дарші хотіла мені показати. Нік ставив мене, а не
Дрю, у центр усіх фото. На кількох Дрю вийшла з дивно примруженими очима
або напіврозтуленим ротом, але я — ні. На жодній. Я усміхалася на одному
знімку, сміялася на іншому, мене оточував ореол сяйливого світла, наче я була
припорошена золотим пилком. Я була гарна.
— Здається, ти йому подобаєшся, — сказала Дарші.
Я відмахнулася від цих її слів, задоволена й стривожена.
— То що тоді? Він на мене запав чи хоче моєї смерті?
— Можливо, він розгубився. — Вона встала з ліжка та як слід заправила
блузку. — Можливо, те, що він переспав із жінкою в будинку, де вбили матір, якось його тригернуло. Щось у ньому замкнулося, щось пов’язане із сексом та
смертю.
— Дарші, — сказала я, — Нік не психопат. Ніхто не хотів мене вбивати. І ми
навіть не знаємо достеменно, що хтось хотів убити Дрю. Я впевнена, що все це
— велике… непорозуміння.
Принаймні я сподівалася, що все це було велике непорозуміння. Мені не
спадав на думку ніхто, хто хотів би мене скривдити — хіба що той хлопець із
бару зачаїв образу та через чотири роки добрався до мене.
— І, знову ж таки, поліція вже когось затримала.
— Так, до речі. — Дарші потяглася по свій телефон. — Жінка, яку забрали
копи, — це Емма Вінсент з Істгема, штат Массачусетс — це десь кілометрів
двадцять п’ять звідси. Їй двадцять чотири роки, навчається заочно в
державному коледжі, працює офіціанткою в
Chatham Bars I
. Жодних
судимостей, які я знайшла б, і майже жодної присутності в інтернеті.
Дарші голосно, засмучено зітхнула.
— Люди нагорі кажуть, що мама Дрю все ще в лікарні в Гіаннісі. — Вона
стишила голос. — І ще говорять, що тато Дрю зник у невідомому напрямку.
Я також тихесенько розповіла їй те, що почула від родини Латропів і від
власного батька про гроші та зради містера Кавано.
— Може, це воно і є, — сказала Дарші. — Можливо, Емма — його дівчина.
Я була шокована.
— Вона ж бо ровесниця Дрю!
Дарші кинула на мене жалісливий погляд.
— О так. Це справжній шок. Адже жоден багатий владний чоловік ніколи не
зв’язувався із жінкою, молодою настільки, що вона могла б бути його дочкою.
Я похитала головою, підвелася на ноги й повернулася до свого заняття —
складання валізи, яку розібрала напередодні. Дарші востаннє зиркнула на мене, а потім вислизнула за двері. Я зазирнула в шафу, перевіряючи, чи всі сукні
зібрала, сіла на ліжко й відкрила інстаграм. Викладене мною фото, наше з Дрю, з усіма весільними хештегами, зібрало тисячі лайків і сотні коментарів, які я не
змогла змусити себе прочитати. Натомість клацнула «редагувати» й почала
писати. Я надрукувала: «На цю мить дехто з вас, можливо, уже чув новини…»
Потім я це стерла. І написала: «Сиджу, геть приголомшена. Досі не можу
повірити, що така прекрасна ніч закінчилася трагедією». Тоді стерла й це. Я