Страница 78 из 114
Розділ чотирнадцятий
Як мені було відомо, Дрю Латроп Кавано була християнкою, але хтось із боку
її батька виявився євреєм — принаймні достатньо євреєм, щоб вони замовили
послуги якогось рабина Говарда Медлоффа як одного з трьох членів
духовенства, які мали укласти шлюб. Тепер вийшло так, що рабин Медлофф
відповідав за похорон Дрю.
— Я в лікарні разом із сім’єю, — вимовив він глибоким тоном чоловіка, який
заробляє на життя тим, що говорить на публіку, і насолоджується звуком
власного голосу.
Ми з Дарші були нагорі, у моїй кімнаті, коли телефон задзвонив. Я зняла
слухавку, а Дарші вийшла надвір і, стоячи на свіжому вітерці, робила дзвінки, підозріло позираючи на океан. Нік теж був надворі. Він, знявши черевики, босоніж походжав туди й сюди терасою, подалі від живоплоту, що огороджував
джакузі, а зараз був оточений жовтою стрічкою як місце злочину. Чоловік у
костюмі та молода жінка в поліційній формі стояли за стрічкою, посхилявши
голови в тихій розмові.
— Я розумію, що ви саме їдете додому, але чи не знайдете ви час зупинитися?
— запитав рабин. — Я намагаюся якомога більше дізнатися про Дрю. Для
надгробної промови.
Надгробна промова.
Ця фраза запульсувала в моїй голові.
— Звичайно. Я буду там якомога скоріше, — відповіла я.
Дарші увійшла й сіла біля мене.
— Ти впевнена, що з тобою все гаразд? — запитала вона.
Я кивнула.
— Наскільки це можливо.
— І ти впевнена в Нікові?
Коли я не відповіла, Дарші розгладила свої кучері, позакидавши їх за плечі.
Вона сказала:
— Послухай, не хочу бруднити тобі бурхливий роман чи що там у вас. Але
цей хлопець назвався вигаданим іменем, збрехав про те, що його запросили на
весілля, і кинув тебе з трупом у ванні…
— У джакузі, — виправила я. — І на його захист: коли він ішов — там не було
трупа.
— За його словами, — додала Дарші. Та вже м’якше запитала: — Ти віриш, що він збирався повернутися?
Я скривилася. Дарші щойно озвучила мій страх, що я стала жертвою
класичного випадку — трахнув і вшився. Можливо, Нік прокинувся поруч зі
мною значно більш тверезий, ніж був, коли заснув. Може, він подивився на
мене й подумав: «Я що, займався сексом з оцим?» Може, його раптове
зникнення жодним чином не стосувалося бажання побачити будинок, де він
колись жив. Може, він просто хотів піти від мене якнайшвидше.
Я розправила плечі й зібрала всю свою впевненість.
— Знаєш що? Я вибираю вірити, що він справді хотів бути зі мною.
Брови Дарші опустилися.
— Я не мала на увазі…
— …І що він насправді збирався повернутися.
Голос у мене ставав гучнішим.
— Я нічого не мала на увазі щодо тебе, — мовила Дарші. — Я просто не
впевнена, що можу довіряти йому.
Я заплющила очі й кивнула, намагаючись опанувати себе й відчуваючи, як
починають даватися взнаки стрес і безсонна ніч.
Дарші кинула на мене пронизливий погляд.
— Ти віриш, що він не мав до цього стосунку?
— Поліціянти когось допитують.
— Поліціянти, за словами цього хлопця, геть некомпетентні.
— О, то тепер ти йому довіряєш?
Замість відповіді Дарші ввімкнула екран свого телефона й простягла мені.
— Доки ти висіла на слухавці, я загуглила все, що могла, про вбивство
Крістіни Кілліан. Я пам’ятаю, що читала про це — тому до мене майже дійшло, ще в Провінстауні. Нік мав рацію: поліціянти справді допитували всіх
чоловіків, з якими колись зустрічалася його мати.
Вона прогортала статті, і мої очі вихоплювали заголовки та окремі фрази:
«Місцевий рибалка клюнув на вбиту жінку — хто зрештою опинився на
гачку?» «Сусіди: “Вона була вертихвісткою”». «Вбивство матері-одиначки: вона писала про моду, а потім звернула на манівці, виховуючи позашлюбного
сина. Чи наближала вона власне знищення?» Миготіли слова типу «бурхливо»,
«драматично» й «тусовщиця», у таблоїдах та блогах змальовували образ багатої
жінки на мисі, яка, знудившись, кайфувала з місцевими, доки не довела одного
з них до гріха. І всі доходили висновку, що, може, Крістіна Кілліан і не
домагалася власної смерті, але принаймні частково була сама винна в тому, що
кінець виявився такий сумний.
— Місто слатшей
мінгу16,
— пробурмотіла я.
— Згодна, — сказала Дарші. — І я не сумніваюся, що Нік через це страждав.
Та чи тобі не здається дивним, що він отак, просто випадково, вирішив
повернутися до цього будинку вперше після того, як його маму вбили, саме
ввечері перед весіллям Дрю — і тепер Дрю також мертва?
— Чому б йому бажати Дрю чогось лихого? — запитала я. — Як вона могла
бути до цього причетна?
Дарші знову провела рукою по волоссю.
— Не знаю. Можливо, тому що Дрю ставилася до нього так, як ставилася до
дев’яноста дев’яти цілих і дев’яти сотих відсотків своїх знайомих? Можливо, вона вчинила щось жахливе, і він усі ці роки просто чекав, щоб помститися.
— Це божевілля. — Проте я, навіть вимовляючи це, згадала всі вечори, коли
не могла заснути, бо в голові роїлися мрії про те, як Дрю мені за все
розплатиться.
— А чому його нема в інтернеті? — запитала подруга. — Це що означає?
Я зітхнула, зрозумівши, що вона робила на терасі: під’єднавшись до вайфаю, вишукувала інформацію про Ніка.
— Дарші, тебе самої там майже нема.
— «Майже» — це не те саме, що «зовсім нема». Я є в лінкдіні, маю сторінку
у фейсбуці, щоб студенти могли в мене запитувати, чи буде те, про що я
говорила на лекції, на іспиті (між іншим, відповідь така: «Буде!»). І я є в
інстаграмі, щоб бути твоєю підписницею.
— І Бінґо, — пробурмотіла я. Повз мою увагу не минуло це: якщо вибирати
між мною і моєю собакою, Дарші залишала більше коментарів і лайків на
сторінці Бінґо.
— Попри те що я нічого й не викладаю — я там є. І мені це здається дивним,
— вперто повторила вона. — Ніби йому є що приховувати.
Я подумала, чи не сказати їй, що навіть люди, яким є що приховувати, є в
мережі — а може, особливо ті люди, яким є що приховувати. Чи не нагадати
Даршіні, як вона сама в коледжі десятками викладала свої світлини з