Страница 8 из 114
вибирати речі в дитячому відділі, де ціни нижчі, а от якщо ти плюс-сайз —
нічого не вдієш, якщо дизайнер вирішив зупинитися на розмірі, меншому за
твій. І все ж таки я відчула повагу до Ліли за цю спробу знайти між нами
спорідненість, підкреслити, що навіть мініатюрні, вишукані й прекрасні
мандрівниці світом зі знаменитими друзями не завжди вписуються в рамки
«краси».
— Ось чому! — Вона весело усміхнулася мені й запитала: — Що ще тобі
розповісти?
Я усміхнулася у відповідь і поставила відкрите запитання, яким завжди
закінчувала такі розмови:
— Чи є ще щось, на твою думку, що мені варто знати?
Дещо таке було.
— По-перше, я не працюю з підпільними виробництвами, — почала Ліла. —
Кожнісінька річ, яку я продаю, виготовлена в США працівниками — членами
профспілки, яким платять прожитковий мінімум.
— Круто, — мовила я.
— Ми використовуємо тканини, виготовлені з натуральних, екологічно
чистих матеріалів — переважно бавовни, суміші бавовни та льону з бамбуком, вони розроблені, щоб вбирати піт і вологу та витримувати п’ятсот сеансів
прання в машині. — Ліла замовкла, чекаючи, доки я кивну. — Ми
переробляємо якомога більше. У нас буде програма обміну, де можна буде
здати зношений одяг й отримати знижку на новий. Ми розробляли виробництво
та доставку, стежачи за тим, щоб вуглецевий викид був якомога меншим, а
також поставили на кожен рік мету щодо його зменшення.
— І це круто, — сказала я і знов усвідомила, що мимохіть почуваюся
враженою.
— Ми, звичайно, компанія, очолювана жінкою, з неієрархічною структурою
управління. — Вона коротко й задоволено усміхнулася. — Щоправда, нині це
лише я та моя асистентка, тож це досить легко, але, коли ми зростатимемо, я
збираюся простежити, щоб так воно й залишалося. Наразі ми маленькі, —
сказала вона з чарівною усмішкою, — утім коли розширимося — не якщо, а
коли, — то будемо максимально інклюзивними. Тобто за расою, гендером, віком, етнічною приналежністю та розміром. Я хочу робити одяг для всіх.
— Це приголомшливо, — сказала я абсолютно щиро.
— Найкраще те, — додала вона, тягнучись через стіл і непрохано стискаючи
мою руку, — що вбрання просто
пишне
. — Вона підхопилася на ноги, узяла
торбинку з одягом і обома руками простягнула її мені. — Ну ж бо. Приміряй.
— Що, просто зараз?
— Будь ласка. Це буде така честь для мене, — сказала Ліла, усміхаючись іще
ширше.
На щастя, у цій кав’ярні був просторий туалет, обклеєний шпалерами в стилі
Вільяма Морріса, з пречудовим милом і лосьйоном для рук та свічкою з
ароматом вербени, яка мерехтіла на столику з переробленої деревини біля
раковини. Я повісила сумку на гачок з внутрішнього боку дверей. «Пишне», —
подумки промовила я, трохи спантеличена. Це звучало як новісіньке кодове
слово для «жирна», типу «рубенсівська». Але я вирішила, що приймаю це. Я
завжди приймаю люб’язні жести, спрямовані на доброту та інклюзію, а не на
грубощі, які зіпсували забагато моїх днів.
Я розстебнула сумку. В рекламних матеріалах ішлося, що кожна річ у
капсульній колекції була названа на честь котроїсь із жінок у житті Ліли.
Дизайн давав змогу поєднувати їх усі одну з одною, кожна могла правити як за
врочисте, так і за неформальне вбрання, і колекція могла «огортати жінку, що
працює, від офісу до вечора сім днів на тиждень». Це була нездійсненна мрія.
З мого обмеженого досвіду, з одягом такого не буває. Штани для йоги все одно
мають вигляд штанів для йоги, навіть якщо їх одягти в офіс із жакетом. Сукня
дружки однаково залишається сукнею дружки, навіть якщо її підшити, пофарбувати чи накинути на неї кардиган і вдягатися так на продуктові закупи.
Я наказала собі мислити відкрито, витягаючи із сумки перші плічка й
змахуючи сукнею. Вона була з А-силуетом, рукавами три чверті та лінією талії, зібраною під грудьми. Тканина була шовковиста, суміш бавовни та чогось
еластично-синтетичного, легкого й дихаючого, але й досить важкого, щоб
можна було добре драпірувати. Найкраще те, що вона була темно-синя в білий
горошок. Я обожнюю горошок.
Я скинула легінси й топ, узяла сукню і, заплющивши очі, чекала, доки тканина
впаде на мою голову та плечі, ковзне по грудях і стегнах, розправляючись із
чарівним шовковистим шелестом. Я повернулася до дзеркала й затамувала дух.
У всіх жінок (а можливо, лише в усіх жінок плюс-сайз чи, може, тільки в мене) є цей момент одразу після того, як одягаєш нове вбрання, коли вже позастібала
ґудзики чи блискавку, але коли ще не побачила, яке воно має вигляд — чи, правильніше, який вигляд маєш у ньому ти. Мить чистого відчуття, відчування
тканини на шкірі, одягу на тілі, знання, що отут пояс трохи тисне, а довжина
манжетів саме така, як потрібно, миттєвість абсолютної віри, чистої, незаплямованої надії, що
ця
сукня,
ця
блузка,
ця
спідниця стане тією, яка
змінить тебе, подарує стрункий, гарний вигляд, зробить тебе гідною любові, чи
поваги, чи того, чого найбільше бажаєш. Щось майже релігійне — оце
сподівання, вірування в те, що шматок шовку, джинсової тканини або
бавовняного трикотажу може приховати твої недоліки, посилити переваги й
зробити тебе водночас невидимою та помітною, просто ще однією нормальною
жінкою у світі; жінкою, котра заслуговує отримати те, чого хоче.
Я розплющила очі, розгладила спідницю й поглянула на себе в дзеркало.
Я побачила, як рожево сяє моя шкіра на тлі темно-синьої тканини, як
витончено облягає вона груди, ніде не напинаючись. V-подібний виріз
легесенько натякав на декольте, широкий ушитий пояс обхоплював найтоншу
частину мого тіла, а спідниця, облямована гарнесеньким зібраним рюшем, якого я спершу й не помітила, розширялася, обриваючись просто під колінами.
Вузькі рукави щільно облягали, без жодної незручності — я могла підіймати і
опускати руки та простягати їх для обіймів, а манжети опинилися між ліктями
та зап’ястями — ще один візуальний прийом, завдяки якому мої руки здавалися