Страница 7 из 114
Я усміхнулася у відповідь (стриматись було просто неможливо) і запитала
себе, чи справді вона так думає. З мого досвіду — він був досить обмеженим, але дедалі розширювався, — модні люди зазвичай драматичні й нестримані, щедрі на перебільшену похвалу, не завжди цілком щиру.
— Отож, що я можу тобі розповісти про ту лінію? — запитала вона, виймаючи
із сумки блокнот «Молескін», авторучку та маленьку скляну чорнильницю й
розкладаючи їх біля своєї пляшки з водою.
Я намагалася не надто на це витріщатися. У мене справді були запитання про
одяг та співпрацю, але перш за все я хотіла дізнатися більше про Лілу. Мені
було відомо, що вона приблизно мого віку, встигла побути трохи моделлю, трохи акторкою, знайшла собі кількох подруг-нероб з багатими батьками й
узялася працювати над їхнім стилем. Ці подруги познайомили її зі
знаменитостями, і Ліла почала створювати стиль і їм. За кілька років вона
назбирала понад сто тисяч друзів і фанатів у соціальних мережах, які стежили
за її стрічкою, щоб бачити світлини красивих людей у красивому одязі в
красивих місцях по всьому світі. До того часу, коли вона анонсувала створення
власної лінії одягу, Ліла вже мала цільову аудиторію — потенційних покупців, людей, які вже бачили, як її клієнтки чилять на носі яхти у в’язаному бікіні, що
його Ліла придбала просто на пляжі десь у Бразилії, або ходять червоною
доріжкою в унікальній сукні, вручну розшитій бісером, або у вбранні з
«дихаючих» тканин роздають книжки з картинками усміхненим дітям у бідних
селах по всьому світі.
Запускаючи власний бренд, який назвала
Leef
, Ліла підкреслювала, що її
колекція буде «інклюзивною, для всіх розмірів». Вона не хотіла просто
продавати одяг жінкам зі стандартними формами, а потім із запізненням кидати
великим дівчатам, наче подачку, капсульну колекцію або ще гірше — узагалі
про нас забути. Ба краще: у відео, які я дивилася, і в пресрелізі, який прочитала
на її вебсайті, Ліла здавалася щирою, коли говорила: «Це не чесно — коли
дизайнери залишають цілій групі жінок лише взуття, сумки та шарфи, бо
якийсь авторитет вирішив, що вони надто великі чи надто малі, щоб носити
одяг». «Амінь, сестро», — подумала я. «Мій одяг для кожної жінки. Для всіх
нас». Звучало добре, утім водночас я розуміла, що це таке собі кліше. У наш
час дизайнери, котрі ліпше померли б, аніж набрали зайвих п’ять кілограмів, дизайнери, котрі ліпше шили б одяг для кишенькових собак, аніж для товстих
людей, уміють патякати правильні банальності та виконувати правильні жести.
Мені хотілося особисто переконатися, чи щира в цьому Ліла.
— Розкажи, як ти зацікавилася модою, — попросила я.
— Ну, на це знадобився певний час, — відказала Ліла, даруючи свою чарівну
усмішку. — Мене завжди тягнуло до… Гадаю, це можна назвати
самовираженням. Якби я була кращою письменницею — я писала б. Якби я
була кращою художницею — я малювала б чи ліпила б скульптури. І, звісно, мої батьки досі засмучені тим, що я не навчаюся в медучилищі. — Я помітила, як швидкоплинний вираз смутку, гніву чи чогось іще невеселого промайнув на
її гарному обличчі, проте зник, перш ніж я встигла його визначити. На його
місці виникла ще одна усмішка. — Старша школа — то був просто капець. Ну, знаєш, погані дівчата. Знадобився певний час, щоб зібрати себе докупи, але я
залишилася живою. І зрозуміла, що вмію комбінувати одяг. Я знаю, як узяти
футболку за десять доларів і вдягти її зі спідницею за дві тисячі доларів так, щоб вони здавалися єдиним цілим. — Я кивнула, ніби в мене теж була шафа, повна спідниць за дві тисячі доларів та інших складників для єдиного цілого.
— Так я проклала собі шлях до роботи стилістки. І ось що я з’ясувала, —
мовила вона, випрямивши плечі й випроставшись на сидінні, — жінки досі не
мають такого вибору, як треба. — Вона підвела один палець, весь унизаний
золотими каблучками, тоненькими, як ниточки. — Якщо не втрапляєш у
діапазон стандартних розмірів — на тебе не сяде нічого. — Вона підвела ще
кілька пальців. — Якщо в тебе обмежена рухливість — тобі не завжди вдасться
знайти одяг без гачків, ґудзиків і блискавок. Якщо ти молода чи в тебе
обмежений бюджет, якщо хочеш, щоб твій одяг був етично виготовлений, щоб
над ним працювали люди, яким платять прожитковий мінімум. Я бажаю, щоб
жінкам ніколи не доводилося йти на компроміси, — сказала вона, широко
розплющивши очі, із серйозним обличчям. — Не повинен стояти вибір між тим, щоб мати гарний вигляд і купувати одяг з підпільного цеху, де з робітників усі
соки витискають.
Я усвідомила, що киваю головою, відчуваючи пекучий жаль і каяття через
кожну одежину класу «швидкої моди», яку мені доводилося купувати в
Old
Navy
або
H&M
.
— Коли я почала придивлятися до того, що було доступним, для мене стало
очевидним: я хочу створювати свій одяг, — говорила Ліла. — Я знаю, яке це
чудове відчуття, — б’юся об заклад, що й ти теж знаєш, — коли збираєш
цілісний образ, і це просто…
Вона замовкла, піднесла кінчики пальців до губ і поцілувала їх — шаблонний
жест, який у неї чомусь вийшов милим:
— Це просто виходить, розумієш?
Я кивнула. Я справді знала. Щойно я почала шукати одяг, який пасує одне до
одного й має гарний вигляд на моєму тілі, а не той, який хочу, — я відкрила для
себе це саме відчуття, про яке говорила Ліла Такун.
— Як на мене, кожен заслуговує на таке відчуття. Навіть якщо не вписуєшся
в шаблон худа-світлошкіра-білявка-з-прямим-волоссям. Навіть якщо в тебе
веснянки, чи зморшки, чи великі стопи, чи ти внизу одного розміру, а вгорі —
зовсім іншого. — Вона поклала руку собі на груди, наче беручи присягу на
вірність інклюзивній моді. — Усі ми заслуговуємо на те, щоб почуватися
прекрасними.
Вона подивилася на мене, просто мені в очі, я кивнула й несподівано
зрозуміла, що зморгую сльози. Зазвичай мені нелегко було знайти співчуття до
жінки, чия найсерйозніша проблема з одягом полягає в тому, що він завеликий.
Штани завжди можна підкотити, а сорочку чи сукню — ушити. Можна навіть