Страница 6 из 114
2018 рік
— Боже, мені
страшенно
прикро. Я спізнилася?
Ліла Такун квапливо увійшла до кав’ярні.
На боці в неї теліпалася сумочка на ремінці, перекинутому через плече, на
правій руці висіла застебнута на блискавку торбинка для одягу, а виразом
обличчя вона ніби перепрошувала. Зі сріблясто-лавандовим волоссям, зібраним
у високий хвіст, круглим обличчям і мініатюрною фігуркою, а також яскраво-червоною помадою вона мала саме такий вигляд, як у своєму інстаграмі, лише
здавалася трохи старшою та трохи більш утомленою — мені здається, так воно
буває з кожною смертною людиною, якій доводиться рухатися світом без такої
помічної штуки, як фільтри.
— Ти не спізнилася. Це я прийшла раніше, — сказала я і потиснула їй руку.
Я навіть уявити не могла нічого гіршого, ніж з’явитися на зустріч
знервованою, розпашілою й захеканою. До фізичного дискомфорту додавалося
б усвідомлення, що я підтверджую всі найстрашніші підозри щодо повних
панянок: «ледачі, днями валяються на канапі, на один поверх не можуть
піднятися, не задихавшись».
Сьогодні я хотіла мати якнайкращий вигляд, тож потренувалася о шостій
ранку й годину охолоняла. З невдалого досвіду знаю, що на кожну годину
тренування мені потрібно тридцять хвилин, щоб припинити пітніти. Я прийшла
до обраної Лілою кав’ярні на двадцять хвилин раніше, щоб добре все
роздивитися, вибрати найвдаліше місце та як слід постаратися, створюючи
атмосферу впевненої, зібраної компетентності. «
#фрилансовешахрайство
» —
подумала я. Але якщо урву собі цю співпрацю — це означатиме, що грошей, котрі я отримую як інфлюенсерка, стане більше, ніж тих, котрі я заробляю, сидячи з чужими дітьми двадцять годин щотижня, і, можливо, навіть більше, ніж дає акаунт моєї собаки. Я не змогла б цілком забезпечувати себе роботою
в інтернеті, але наблизилася б до цієї мети. Того ранку під час заняття йогою,
коли ми проголошували свої наміри, я думала: «
Будь ласка.
Будь ласка, нехай
це станеться. Будь ласка, нехай усе вийде».
— Хочеш щось випити? — запитала я.
Переді мною вже стояв мій улюблений літній напій — холодна кава з
крапелькою вершків і додатковим кубиком льоду.
— Ні, мені не треба, — мовила Ліла, дістала із сумки металеву пляшку з водою
для екологічно свідомих, відкрила й відпила ковток.
«Ну от», — подумала я. Принаймні каву мені подали в скляній чашці, а не в
пластиковому стаканчику.
— Я
така рада
з тобою познайомитися.
Ліла кинула сумку для одягу на стілець, пригладила й без того рівне волосся
та сіла, схрестивши ноги, широко мені всміхаючись. На ній були вільні шорти
кольору хакі, високо підтягнуті й туго підперезані на тонесенькій талії, та
схожий на блузу білий топ з вузькими рукавами, у яких її тоненькі руки
залишалися майже повністю оголеними. Її золотава шкіра, яскравіша, ніж
бувала в мене, навіть коли мені найкраще вдавалося засмагнути, сяяла
сонячним світлом, у якому вона, мабуть, купалася під час відпустки на якомусь
Таїті чи Оагу. На шиї в Ліли був яскравий червоний шарф, заколений великою
коштовною брошкою. Вона скидалася на крихітного ельфа без статі, або наче
хтось махнув чарівною паличкою й сказав: «Хай виникне бойскаут, але
мініатюрний, азійський і модний». Я була впевнена, що частину вбрання вона
купила в комісійній крамниці, якої мені нізащо не знайти, а ще частину
замовила з вебсайту, на якому мені нізащо не побувати, або те вбрання створив
якийсь дизайнер, про якого я ніколи не чула, у розмірі, у який мені нізащо не
влізти, і що коштувало воно більше, ніж коштує місяць оренди моєї квартири.
Уся сума оренди, а не лише та половина, яку я плачу.
Ліла відкрутила пляшку та неквапливо мене оглянула. Я сьорбнула каву, намагаючись не сіпатися й дихати, охоплена невпевненістю, що її відчувала
щоразу, опинившись перед кимось таким стильним і гарненьким, як Ліла
Такун. Я вдягла дещо зі свого улюбленого літнього вбрання: світло-жовту
лляну туніку завдовжки до стегон поверх однотонної білої футболки з
короткими рукавами, укорочені оливково-зелені легінси з ґудзиками на
манжетах і темно-коричневі босоніжки на платформі. Вбрання доповнювали
аксесуари: довге пластикове намисто, розфарбоване під черепаху, великі золоті
сережки-кільця та сонцезахисні окуляри оверсайз. Моє волосся — звичайного
каштанового кольору — було зібране на маківці в пучок, невимушений, як я
сподівалася, на вигляд, для створення якого насправді знадобилося двадцять
хвилин і три різні засоби для укладки. Нафарбувалась я просто — лише
зволожуючий тональний крем, щоб приховати оливковий колір обличчя, туш
для вій і мерехтливий рожевий блиск для губ. Такий вигляд мав свідчити: «Я
приділяю цьому увагу, але не надто багато». У попередньому житті я вдягалася, щоб сховатися, і палітра мого вбрання обмежувалася чорним, хоча іноді я
авантюрно зважувалася на темно-синій. А тепер я вдягала кольори та речі, не
надто об’ємні чи безформні, у яких видно було мою фігуру та в яких я добре
почувалася. Щоранку я фотографувала та викладала своє вбрання дня —
OOTD
3
,
тегаючи дизайнерів або місця шопінгу на сторінці в інстаграмі та у
своєму блозі, який я назвала «Великі часи». Я стежила за зачіскою та макіяжем
для цих світлин, особливо вдягаючи одяг, який мені подарували або — ще
краще — заплатили за те, щоб я в ньому ходила. Знадобилися певні витрати: на
стрижки, фарбування й укладки, а також чимало поїздок до «Сефори» та багато
годин перегляду відеоуроків з макіяжу на ютубі, доки я не знайшла щоденних
штук, які могла виконувати самостійно. Це була інвестиція, що, як я
сподівалася, мала окупитися.
Наразі наче все йшло непогано.
— Боже мій,
поглянь
лише на себе, — сказала Ліла, захоплено сплескуючи
руками. Нігті в неї були ненафарбовані, підстрижені короткими овалами.
Кілька з них пообламувані й здавалися покусаними на кінчиках. — Яка ж бо ти
прекрасна
!