Страница 75 из 114
злочин відбувся на тій самій дюні, де жили її дідусь і бабуся, та переповідала
статтю про той суд у
The New York Times
, яку вона показала нам. «Б’юсь об
заклад, я мільйон разів проходила повз той будинок, — казала вона, драматично
здригаючись. — Можливо, навіть розминалася з убивцею».
Нік гучно ковтнув.
— Поліціянтам знадобилося десять років, щоб нарешті з’ясувати, хто це скоїв.
І це вдалося їм лише після того, як вони допитали всіх до одного чоловіків, з
якими моя мама зустрічалася, чи дружила, чи привіталася колись на пошті. —
Він скривився. — А доки вони ще не знайшли вбивцю, про це написали книжку, а за нею зняли фільм для
Lifetime
.
Я пригадала той фільм. Дрю запросила нас із Ейнслі та Ейвері його
подивитися. Ебіґей приготувала нам попкорн з пивними дріжджами замість
масла, бо Дрю сиділа на дієті. Зірка мильних опер грала вбиту жінку, попспівак, а за сумісництвом актор — її хлопця, який став головним підозрюваним, і
знімали той фільм частково на Кейпі. «Це наш дім! — вигукувала Дрю, коли в
кадрі з’являвся особняк її бабусі й дідуся. — Це пошта! Це пляж!»
Нік говорив тихим голосом:
— І зрештою після всього цього виявилося, що чоловік, який убив мою маму, навіть ніколи доти не зустрічався з нею. Він працював у компанії, до якої мама
звернулася, щоб прочистити водостік. Він прийшов сюди, побачив її і… — Нік
потер обличчя руками. — Її смерть жодним чином не була пов’язана з її
особистим життям. Її вбив не хтось зі знайомих. Це була просто жахлива
випадковість. — Він похитав головою, повільно вдихаючи. — Так. Після смерті
моєї матері її сестра із зятем усиновили мене. Я взяв їхнє прізвище й став
називатися своїм другим іменем. — Дивлячись мені просто в обличчя, він
сказав: — Вибач, що збрехав тобі. І все, що я тобі розповідав, — то правда. Я
дійсно працюю з дітьми в Бостоні протягом навчального року, а на літо в мене
робота на чартерному рибальському човні. — Він скривився. — Принаймні
була. Не впевнений, чи досі там працюю після того, як сьогодні не з’явився на
роботі, але я не міг вийти. — Він зітхнув. — І я справді був знайомий з Дрю.
Принаймні одне літо.
— То нащо ти назвався не своїм прізвищем? Я не знала б, що тебе немає у
списку гостей.
Він опустив погляд із дуже сумним обличчям.
— Бо тутешні знають моїх тітку й дядька, знають ту історію. Вони, може, не
впізнали б мене, але достоту впізнали б моє прізвище. Це було понад двадцять
років тому, але тут це ніби як учора. Зовнішній Кейп — він як маленьке
містечко. Усі теревенять.
— Так, а що було минулої ночі? — допитувалася Дарші. — Куди ти зник?
Нік провів рукою по волоссю. Зважаючи на те, як воно стирчало, він смикав
за нього весь ранок.
— Гаразд. Після того, як ми… — Він зиркнув на мене і знову потер обличчя.
— Гм.
— Я знаю, що ви переспали, — сказала Дарші. — Хутчіш до справи.
Він кивнув.
— Після того, як ти заснула, я хотів пройтися подивитися, чи є тут щось, що
я зможу згадати. Я одягнувся, пішов нагору й почув, як у вітальні, на канапі
біля дальньої стіни, сваряться чоловік із жінкою.
— Про що? — запитала Дарші.
— Чоловік говорив щось типу: «Просто будь терплячою. Дотримуйся плану», а жінка відповідала: «З мене досить. Я вже давно чекаю».
Я здригнулася та обхопила себе руками за плечі.
— Хто то були?
— Я думаю, що той чоловік був батько Дрю. Я не дуже добре бачив його на
вечірці, але чув голос, а потім загуглив і роздивився. — Він кивнув на свій
телефон, підімкнений до розетки над плінтусом. — Щодо жінки — не знаю
точно.
— Не Дрю? — запитала я.
Нік похитав головою.
— Не мама Дрю? — мовила Дарші.
Він знову похитав головою.
— У неї був молодший голос.
Я обмірковувала це. Можливо, та загадкова леді була коханкою містера
Кавано, якоюсь сторонньою постаттю, яка з’явилася на весіллі, щоб вимагати
свого або створювати проблеми. «З мене досить. Я вже давно чекаю».
— То що тоді? — питала я.
— Я стояв у темряві, затамувавши дух, і намагався збагнути, як прослизнути
вниз, а вони мене почули.
Я спробувала уявити це: Нік у своїх вицвілих шортах
Nantucket Reds
і білій
сорочці. Затінені постаті на широкій канапі біля вікон, що виходять на затоку.
Чоловік, примружившись, запитує: «Хто тут такий?»
— Містер Кавано підвівся. Він не пішов до мене, просто встав і сказав:
«Забирайся». — Нік кинув на мене погляд водночас зухвалий і благальний. —
І, розумієш, я подумав, якщо він спіймає якогось випадкового хлопця у своєму
будинку…
— Розумію. І що далі? — запитала я.
— Тож я побіг. — Нік говорив так, ніби йому бридко від самого себе. — Я
спустився сходами й вийшов за двері. Мені довелося накинути зайве коло, щоб
забрати взуття, бо воно залишалося на твоїй терасі. Потім повернувся на пляж
і просто пішов. — Він провів обома руками по волоссю й коротко всміхнувся.
— Власне, побіг. Був майже на вершині пагорба, коли збагнув: навіть якщо
бігтиму наступні три години, буду десь на Трасі 6, коли зійде сонце. І близько
не там, куди мені треба на роботу, а більше мені взагалі не було куди йти. Тож
я просто вирішив. Ну. — Він кивнув на надувне ліжко, телефон і книжку. — Я
згадав цю кімнату. Іноді я ховався тут, коли був дитиною. Я подумав: якщо
хтось мене впізнав і намагається вистежити — мене точно не шукатимуть у
будинку. Вирішив, що просто залишуся тут і почекаю, доки будинок
спорожніє, а потім спробую знайти тебе й пояснити. Принаймні залишити
записку.
Дарші глузливо пирхнула. Я закотила очі. Нік, мабуть, помітив це, бо
нахилився й узяв клаптик паперу — схоже, відірваний від паперової
обкладинки. Він простягнув його мені. Я пройшла вперед так, щоб опинитися
під відкритою лампочкою, світла від якої було достатньо, щоб прочитати, що
він написав.
Люба Дафно, минулої ночі я чудово провів з тобою час і дуже радий, що
ми познайомилися. Вибач, що кинув тебе, а ще більше прошу вибачення за
те, що ввів тебе в оману. Я сказав тобі, що знаю Дрю з вітрильного