Страница 74 из 114
— Тому я й пробрався на вечірку. Я хотів його побачити.
— А постукати у двері й попросити дозволу було надто складно? — запитала
Дарші.
Нік, чи ким він був, похитався з п’яток на пальці й назад.
Понуривши голову, втупившись очима в бетонну підлогу, він відповів:
— Чесне слово, я нічого цього не планував. Я був учора по обіді на вечірці, на
пляжі Корн-гілл. Прогулюючись, побачив усю підготовку — кейтери, намети
— і подумав, що можу знайти когось, щоб розпитати та, можливо, відшукати
спосіб зазирнути всередину.
Я вдихнула прохолодне затхле повітря, згадавши одне з перших запитань, яке
поставив мені Нік: «Ти живеш у тому великому будинку?» Щоки в мене
спалахнули.
— Тож я стала твоєю перепусткою, — мовила я.
«Ну, звісно», — промайнуло в моїх думках. Звісно, я була лише засобом
досягти мети. Звичайно, я не припала до смаку цьому гарному хлопцеві із
засмаглими обвітреними щоками. Звичайно, він хотів лише потрапити в
будинок.
— Чому ти просто не попросив? Я влаштувала б тобі екскурсію.
З присоромленим обличчям Нік сказав:
— Напевно, так і треба було вчинити. І я шкодую, що не попросив. — Він
потягнувся до моєї долоні. Дарші кинула на нього суворий погляд. Він опустив
руки. — Присягаюся. Я не планував, гм… ну… ти розумієш. — Кінчики вух у
нього порожевіли, він прокашлявся та знову погойдався. — Просто так вийшло.
Я йшов пляжем, коли побачив, як ви з Дрю спускаєтеся сходами, і спочатку
подумав, що вона мене впізнає, але вона не…
— Отже, ти таки знайомий із Дрю, — сказала я.
Він кивнув.
— Ми разом ходили в табір вітрильного спорту, як я й казав. — Він подивився
на Даршіні. — Ти живеш із Дафною у квартирі?
Я напередодні розповідала йому про Дарші, про те, що вона ходила в Латроп
разом зі мною та Дрю, а тепер ми разом винаймаємо житло.
— Байдуже, хто я. А тобі чому б не назвати нам свого імені? — мовила Дарші.
— Справжнього.
— Нік Карвалью, — сказав він.
Не вагаючись, не відводячи погляду вгору та ліворуч, не торкаючись до вух, не смикаючи сорочки й не стискаючи рук у кишенях.
Якщо він брехав — то вмів це чудово. Краєм ока я побачила, як Дарші
витягнула телефон.
— Я жив тут з мамою, доки мені не виповнилося чотири роки, — говорив далі
Нік. — У мене не так багато чітких спогадів, але я пам’ятаю… — Він зітхнув і
протер очі. — Мама позначала мій зріст на стіні, отут унизу, — сказав хлопець, указуючи на бік дверного отвору, де я розгледіла стовпчик ледь помітних ліній, накреслених олівцем. — Я хотів перевірити, чи залишилися ті позначки.
— Ейдан, — сказала Дарші.
Нік здригнувся. Я обернулася й побачила, як вона дивиться на нього. Телефон
світився в неї в руці.
— Ти Ейдан Кілліан, еге ж? — запитала вона. — Син Крістіни Кілліан.
Ці імена ворухнулися десь у глибині пам’яті. Вони ще нічого для мене не
означали, але, очевидно, щось означали для Ніка. Чи Ейдана. Чи ким він там
був. Його засмагла шкіра, здавалося, трохи зблідла в сяйві лампочки, а все тіло
ніби стислося, груди опустилися, підборіддя відвисло. Він схилив голову й
повільно, переможено кивнув.
— Так. Правильно.
— Я не розумію, — сказала я. — Навіщо ти збрехав? Чому ти не назвав мені
свого справжнього імені?
— Тому що… — почав Нік, але Дарші урвала його.
— Тому що це вже не його ім’я. — Вона вказала підборіддям на Ніка. — Ти, мабуть, його змінив. Після того, як… Еге ж?
Він знову кивнув.
— Ніколас — моє друге ім’я. Так мене стали називати тітка й дядько після
того… — Він знову ковтнув. — Після того, як я почав жити в них. Карвалью
— їхнє прізвище. Вони змінили моє ім’я після того, як усиновили мене. — Він
витер руки об шорти, підвів погляд і зазирнув мені в очі. — Після того, як мою
маму вбили.
Спогади миттєво сповнили мою голову. Я почула, як хапаю повітря, відчула, як на шкірі в мене виступають сироти, коли я згадала ту історію. Доки я стояла, уклякнувши, Нік знайшов два білі плетені крісла з рожево-зеленими
подушками (мабуть, їх сховали, бо вони не відповідали колірній гамі весілля
Дрю) і витяг їх у центр кімнати.
— Будь ласка, — запросив він.
Ми з Дарші перезирнулися. Я знизала плечима й сіла, вона теж, і Нік
заходився розповідати, потираючи обличчя й проводячи руками по волоссю.
— Моя мама виросла в Бостоні, а тут проводила кожне літо. Вона була
наймолодшою дівчинкою в родині. Їй було тридцять вісім років, коли вона
народила мене. Вона так нікому й не розповіла, хто був моїм батьком. Казала
лише, що це… що я — її дитина. У її родини були тут кілька котеджів, і вона
вмовила батька дозволити їй жити в найменшому. Ось у цьому. — Він
усміхнувся мені своєю кривою усмішкою. — Знаю, у це важко повірити, але
кілька мільйонів доларів тому це був просто чотирикімнатний котедж.
— Тож ти жив тут зі своєю матір’ю, — уточнила я.
Хлопець кивнув.
— Вона була письменницею-фрилансеркою. Доки мене не було — жила в
Нью-Йорку і писала про мистецтво та моду. А потім і тут цим займалася, коли
я з’явився.
Почали спливати нові спогади: одного понеділка зранку Дрю прийшла до
школи, мало не лускаючи з бажання розповісти всім новину.
— Ви не повірите, що сталося! Щойно заарештували чоловіка, який убив
жінку в тому містечку, куди я їжджу влітку.
За обідом вона розповідала нам з Ейнслі та Ейвері всі соковиті подробиці
справи, яку так довго не могли розкрити: десять років тому молоду матір-одиначку знайшли мертвою вдома на кухні, а біля неї згорнувся калачиком
маленький хлопчик.
— Він приніс подушку й ковдру зі спальні та вкрив її, ніби вона спала, —
розповідала Дрю, нахилившись так близько, що я відчувала запах глазурованих
пластівців
Frosted Flakes
з її рота. Я згадала, який вона мала вигляд: обличчя
аж сяяло від кровожерного задоволення розповісти щось аж настільки
шокуюче. — Ніхто навіть не знає, скільки там пролежало її тіло. Це могло бути
й
багато днів
.
— Мені дуже шкода, — сказала я.
Я майже чула, як голос Дрю бринить від захвату, коли вона говорила, що