Страница 73 из 114
панірування зі смаженим тістом. На жаль, хлопці за прилавком не знали, як
звати помічника Дена Бренніґана. Як і в сусідньому веломагазині, хоча там
сплив ще один спогад про Ніка: він розповідав, що працював у крамниці
велосипедів десь на Кейпі, тільки назви міста я не пам’ятала, якщо він узагалі
мені її казав. Наступні двадцять хвилин ми з Дарші просиділи на лавці біля
ратуші, спостерігаючи, як дреґ-королеви роздають запрошення на свої шоу, та
обдзвонюючи всі сусідні веломагазини, номери телефонів яких знайшли в
списку. Ніхто не пам’ятав Ніка чи хлопця, схожого на його опис, що працював
би в них минулого літа.
— Може, варто принести Дорі маласади, — пропонувала Дарші. —
Спробуймо її підкупити. Вуглеводами та жирами.
Я похитала головою. На той час я вже занервувала. Заплющивши очі, я бачила, як слідчий Мак-Майклс стукає у двері моєї спальні, відчиняє, виявляє, що мене
нема, і вирішує, що це я маю відповісти за смерть Дрю, адже тільки злочинці
втікають. Я все віддала б, щоб опинитися зараз у Нью-Йорку, щоб валяти
голкою обіцяну клієнтові сцену вертепу. Я вже доробила овець, віслюків та
мудреців і замовила синю вовну спеціально для сукні Марії. Я запарила б собі
горнятко чаю, взяла б розсипчасте, солодке кукурудзяне печиво, яке так
люблю, і сиділа б на дивані, а поруч — Бінґо, згорнута калачиком, і я розуміла
б, що така щаслива, якою щасливою лише має право бути людина.
— Думаю, нам треба їхати, — сказала я.
Ми з Дарші повернулися в машину й розпочали повільне, сповнене небезпек
повернення на Трасу 6. Вулиці були вузькі, скрізь були пішоходи, що ходили
по двоє чи групами, виснажені на вигляд пари, що тягли за собою купи
рушників або шезлонгів, котили візки чи носили малюків у слінгах або на
плечах.
Коли Дарші пригальмувала, щоб пропустити ще один гурт ледь одягнених
чоловіків, вона пробурмотіла:
— Невже ніхто в цьому місті не носить сорочок?
Я заплющила очі й уявила Ніка: його скуйовджене волосся та кривувату
усмішку. Я пригадала його запах, гладкість шкіри й те, який вигляд він мав у
джакузі, коли потягнув мене до себе на коліна. Я похитала головою, не
бажаючи дивитися, що було далі, а натомість відмотала назад. Який він був на
вечірці, засмагле м’язисте передпліччя за столом. Як сидів на терасі та, закинувши голову назад, оглядав великий будинок.
Аж раптом пройняла мене думка.
— Що? — запитала Дарші, коли я кинулася вперед. — Що таке? З тобою все
гаразд?
— Трясця, — сказала я. — Дарші, нам треба повернутися.
— Навіщо?
— Я знаю, де він!
— Де?
Подруга витріщилася на мене. Я перехилилася через перемикання передач і
натиснула на клаксон. На мене роздратовано зиркнули двоє останніх хлопців
без сорочок, які несли вулицею бугіборди.
— Там, у будинку! Їдьмо!
— Що? Звідки ти знаєш?
— Ти можеш просто їхати швидше?
— Гм, ну, власне, ні, — відповіла Дарші, показавши на червоне світло
світлофора, під яким ми стояли. — Заспокойся. Розкажи, що ти згадала.
Я похитала головою, боячись, що зурочу або що прозвучить це надто
безглуздо, якщо вимовити вголос. Тож сиділа мовчки, поки Дарші кермувала, і, схрестивши пальці, молилася, щоб виявилося, що все насправді так і є.
Ми повернулися до будинку Вайнберґів. На під’їзді до нього нас не чекали
поліціянти, і перший поверх був порожнім. Кімната, відведена під салон краси, залишалася незайнята, і та, яку віддали Мінерві, стояла порожньою, якщо не
враховувати двох твердих сріблястих валіз.
Я показала на двері між кімнатами й кивнула. Дарші полізла в сумочку й
витягла швейцарський армійський ніж. Я, приклавши палець до губ, поклала
долоню на дверну ручку. Замкнуто. Нічого дивного. Я поманила Дарші… але
не встигла вона взятися за замок, як двері відчинилися. Рука вишмигнула з
темряви й міцно схопила моє зап’ястя, потягнувши мене в пітьму.
— Гей! — заверещала я, коли за мною з грюкотом зачинили двері.
Я відчула, як тверді груди притискаються до моєї спини, і ще тепле дихання
на моїй шиї.
— Цить, — сказав чоловік, який називав себе Ніком Андросом, притиснувши
губи до мого вуха. — Цить! Не кричи. Я тебе не скривджу. Хочу лише
пояснити.
Тим часом Дарші відчинила двері.
— Відпусти її! — вимагала вона, погрозливо махаючи ножем… з якого (у
мене всередині все похололо, коли я це побачила) вона замість леза витягла
манікюрні ножиці.
Нік одразу відпустив мене. Дарші оглядала його, далі націляючись ножицями.
— Це він? — запитала подруга.
— Він.
— Цить! — сказав Нік. — Будь ласка. Ви вдвох. Зачиніть двері. Я все поясню.
— Можеш пояснювати просто тут, — сказала Дарші. Вона схрестила руки на
грудях і насмішкувато додала: — На щастя, в одної з нас імунітет проти твоєї
спокусливості.
— Будь ласка, — повторив Нік. Він не відводив погляду від мого обличчя. —
Я не хотів тебе кидати. Просто дай мені п’ять хвилин. Присягаюсь, я все
поясню.
Я зазирнула за Ніка, оглядаючи маленьку кімнатку. Там був холодильник, купи картонних коробок, переноска для тварини, кілька валіз, лампа без
абажура. Повітря було прохолодне, ледь помітно пахло цвіллю й пилом. Одна
лампочка, вкручена в стелю, слабко освітлювала стіни, укриті рожевим
кошлатим утеплювачем, і бетонну підлогу. На надувному матраці був
розстелений спальний мішок, а в розетку біля плінтуса ввімкнена настільна
лампа. Ніків телефон теж був під’єднаний до розетки, і він запасся пляшкою
зельцеру. Ще в нього була книжка, стара, у м’якій обкладинці — «Лев, Біла
відьма та шафа», і це мене трохи заспокоїло. Напевно, декому з божевільних
убивць подобається проводити час у Нарнії, але навряд чи багатьом з них.
— Бачу, ти тут почуваєшся як удома, — сказала я.
Його обличчя ніби перекривилося. З помітним зусиллям він повернув собі
спокійний вираз.
— Я колись жив у цьому будинку, — пояснив хлопець. — У дитинстві.
Я відчула, як брови в мене підводяться.
— Що?
— Коли я був маленьким хлопчиком, я жив тут з мамою. — Він гучно ковтнув.