Страница 72 из 114
— Так, — сказала я. — Хоча, здається, я взагалі була в будинку Вайнберґів.
Нік сказав мені, що саме їм він належить. Родина Дрю орендувала його на
вихідні. На весілля Дрю.
На обличчі жінки промайнув якийсь вираз, надто швидко, щоб я його
розпізнала. Мені здалося, то був смуток. І зневага.
— Дрю була однією з моїх матросів, ага.
Я чекала далі. Далі не було нічого.
— Дрю була хорошим матросом? — запитала Дарші.
Дора повільно моргнула.
— Досить хорошим.
— Ви ще щось пам’ятаєте про неї?
— Не говоритиму погано про мертву.
Ми ще якусь мить помовчали, і стало зрозуміло: вона сказала про Дрю все, що
хотіла.
Я поглянула на Дарші, сподіваючись, що та приєднається до розпитувань, але
подруга вдивлялася кудись у темний кут і, здавалося, була глибоко занурена в
думки. Я повернулася до Дори.
— А ви знаєте рибальський човен під назвою «Леді Лу»? — запитала я.
Вона знизала плечима.
— Звісно, я знаю більшість чартерних човнів.
— Цей хлопець, Нік, сказав мені, що працює на човні під назвою «Леді Лу».
Ви знаєте когось із того човна? Капітана чи ще кого?
— Шкіпера, — сказала Дора. Я начебто почула веселі нотки в її голосі — якщо
мені, звісно, не здалося. «Чудово», — подумала я. Приємно, що двоє
сухопутних людей дають їй можливість посміятися. — Його звати Ден
Бренніґан. Але якщо він у морі — до нього зараз не дістатися.
— А рації хіба немає? — запитала Дарші прохолодним голосом. — Хіба на
суднах не повинно бути рації, щоб берегова охорона могла з ними зв’язатися?
— Для термінових випадків — звичайно. — Вона кинула на нас майже
зневажливий погляд. — Не схоже, щоб ви двоє були терміновим випадком.
— Міс Фітцсіммонс. Дрю мертва, — сказала я. — Як вам уже відомо. І поліції
потрібно поговорити із цим Ніком чи хай там хто він такий. Він увірвався на
вечірку, назвався вигаданим іменем, і поліція намагається його знайти. — Я
ковтнула й наказала собі дихати, силячись заспокоїтися. — Ми намагаємося
йому допомогти.
Жінка подивилася на нас, прямо й відкрито.
— Справді?
— Так. — Я приклала руку до серця. — Присягаюся. — Ще дещиця
інформації спливла в моїй пам’яті. — Він розповідав, що Дрю замикала його в
коморі. Посилала по цигарки. І вигадувала напрямки відносно вітру.
— Курси відносно вітру, — сказала Дора. Вона подивилася на нас довгим
поглядом. — Слухайте. Я допомогла б вам, якби могла. Але не можу.
Я розпачливо запитала:
— Чи є хтось у місті, хто міг би знати цього хлопця? Хто міг би допомогти?
Вона знизала плечима.
— Ну, я порадила б іти на док. Запитати, чи бачив хто цього хлопця біля «Леді
Лу». Утім у такий день, як сьогодні, усі чартери будуть у морі. І не повернуться
до заходу сонця. — Жінка кинула на нас довгий погляд, ніби намагалась
оцінити, і нарешті сказала: — Хлопець на перехресті Бредфорд і Коммершел-стріт. Убраний як паломник, дзвонить у дзвін. Він може виявитись дуже
корисним.
«Пречудесно», — подумала я. Регулювальник, одягнений як паломник. Як
пощастило, що ми приїхали в день-мороки-приїжджих.
— Дякую, — сказала я, підводячись.
Собака знову розплющив очі та з довгим тужливим звуком випустив гази з
кишківника, перш ніж перевернутися на другий бік.
— Скажіть йому, що ви від Дори, — додала вона.
Я прошепотіла Дарші, що треба йти повільніше, не треба квапитися сісти в
машину, бо сподівалася, що Дора передумає, побіжить за нами й повідомить
ім’я того хлопця, а ще — його адресу та номер телефону. Але єдиним, що я
чула, коли Дарші відімкнула двері, залишалися дзвінкі веселі дитячі голоси, які
ширяли над водою.
— Вона його знає, — сказала Дарші, коли ми сіли в машину.
— Мені теж так здалося.
— Вона його знає і прикриває. Але чому? — Подруга насупилась, мружачись
на сонці. Дарші була нічною совою і зовсім не плавчинею та не прихильницею
пляжів. З урахуванням цього, а ще того, наскільки тут переважали світлошкірі
люди — принаймні серед тих, кого ми бачили, — моя співмешканка анітрохи
не піддавалася чарам Кейп-Коду. — Шукайте регулювальника в
паломницькому одязі. Бздура якась.
— Гадаєш, не варто навіть пробувати? — запитала я.
Дарші виїхала назад на Коммершел-стріт, мало не зіштовхнувшись із
чоловіком, одягненим у коротесенькі сріблясті плавки
Speedo
(самі лише
плавки), він крутив педалі старомодного велосипеда-круїзера, пофарбованого
в яскраво-рожевий колір.
— Щось таке про того… Ніка чи як там його звати. — Вона засмучено
похитала головою. — Наче в голові крутиться, але не можу згадати.
— То ти гадаєш, не варто й шукати того паломника, що регулює рух?
Дарші рушила, потім знову натиснула на гальма. Цього разу причиною
зупинки стала дреґ-кв
ін15,
у яскраво-жовтій мінісукні та з високою рожевою
перукою, яка їхала по центру вулиці на триколісному велосипеді дорослого
розміру. З обох боків задніх коліс були причеплені плакати з рекламою її
вечірнього виступу в закладі під назвою «Корона та якір».
— Я не знаю, — сказала вона. — Можливо, він дивний не більше, ніж усе оце.
Виявилося, що регулювальник у костюмі паломника справді існує. Між
дзеленчанням мідного дзвіночка, який він тримав, і майже балетними
обертами, які виконував у туфлях з пряжками, він розповів: йому справді
відомо, що цього літа в Дена Бренніґана новий помічник («А в Тіма О’Рейлі
лишай, чи ви знали?»), утім, на жаль, він не знає імені «того парубійка». Він
сказав, що човен повернеться десь годині о п’ятій, не пізніше, ніж о пів на
шосту. Не минуло й пів дня, менш ніж сім годин відтоді, як я знайшла Дрю. А
здавалося, що вже минув тиждень, а може, і цілий місяць.
— Може, ми ще повернемося, — сказала Дарші.
Паломник-регулювальник радив нам перекусити в «Португальській пекарні».
— Візьміть маласади, якщо вони свіжі, — мовив він.
Вони були свіжі, і ми їх узяли, та, незважаючи ні на що, смажена у фритюрі
зацукрована випічка смакувала чудово, надзвичайно вдале поєднання