Страница 71 из 114
— Не бачу охоронців біля твоїх дверей.
Я схопила сумочку і, опустивши голову, квапливо вийшла з кімнати, сходами
вниз і через доріжку, всипану хрускотливими мушлями, до орендованої Дарші
машини. Лише коли вона виїхала на Трасу 6, я змогла бодай трохи
розслабитися, переконавшись: за нами ніхто не женеться і мене не
заарештовують за те, що я залишила місце злочину.
— Куди ми їдемо?
— До школи вітрильного спорту. Можливо, якщо запитати ту жіночку, з якою
ти говорила, особисто, у неї буде більше бажання допомогти.
Яхт-клуб Провінстауна виявився саме таким, яким його описував Нік: діра на
Коммершел-стріт, тобто на головній дорозі Провінстауна. Клуб був невеликий,
розташований у скромному дощатому будиночку біля вишуканого гастронома
під назвою «Насолода». На старій дерев’яній табличці над дверима було
вирізьблено: «КЛУБ ЯХТОВИХ ПЕРЕГОНІВ», а під нею висів клаптик
щільного паперу з написом від руки: «Продаються лотерейні квитки та
футболки. Будь ласка, стукайте!» Дарші стала в мене за спиною, і я постукала
у двері. Коли ніхто не відповів, ми пішли на звук голосів навколо будинку.
Завдовжки він виявився значно більшим, ніж завширшки, задньою стіною
виходив на воду, де були дві глибокі бухти з великими підйомними гаражними
дверима. Я побачила високі затінені стелі, бетонну підлогу та ряди дерев’яних
стійок, до яких були поприв’язувані човни й каяки без вітрил. Над і між тими
суднами, на мотузках для білизни, натягнутих з одного кінця приміщення до
іншого, сохли десятки різнокольорових рятувальних жилетів. Позгортані
вітрила стопками стояли вздовж стін.
У кутку будинку був прикручений металевий душ. І просто біля нього на
другий поверх вели відкриті сходи. За будинком короткий піщаний схил
спускався до невеличкого пляжу у формі півмісяця, з доком. Вода блищала в
сонячному світлі, і десятки вітрильників ширяли туди й сюди між берегом і
піщаною косою. Діти на човнах сміялися й вигукували на поворотах: «Іду на
абордаж!», «Зараз дожену!
»14.
— Здоровенькі були!
Я поглянула вгору. На сходовому майданчику другого поверху літня жіночка, перехилившись через перила, дивилася на нас. Мені здалося, я впізнала грубий
жіночий голос, який зранку відповів на мій дзвінок. У неї була дуже світла, бліда шкіра й густе сиве волосся, пасма якого, випадаючи з пучка, обрамляли
обличчя. Окуляри для читання на перловому ланцюжку лежали на її широких
грудях.
— Лотерейний квиток? — вигукнула вона.
— Вітаю! — крикнула я, рукою затуляючи від сонця очі. — Ми, гм, гостюємо
на Кейпі. Можна з вами поговорити? Одну хвилинку?
Вона знизала плечима, розвернулася й пішла всередину. Ми з Дарші
перезирнулися й попрямували дерев’яними сходами вгору. На другому поверсі
побачили невеликий офіс, з низькою стелею, з дерев’яними балками та стінами
з такого самого нефарбованого дерева, як і на першому поверсі. Повітря пахло
так само, як у будиночках літнього табору в штаті Мен: затхлістю з міжсезоння, вологою деревиною та цвіллю, спреєм проти комах і сонцезахисним кремом, сонцем і спітнілими дітьми. Квінтесенція літа.
На синьо-зеленому овальному килимку лежав, згорнувшись, великий білий
пухнастий пес із заплющеними очима й висолопленим рожевим язиком. Сива
жінка сиділа за металевим столом, що був завалений паперами й теками, з
невеличким електричним вентилятором, який крутився з тихим гудінням. На
ній була вільна зелена футболка з написом чорними літерами: «ЯХТ-КЛУБ
ПРОВІНСТАУНА», вицвілі бавовняні штани капрі та помаранчеві крокси на
великих ногах. Коли ми увійшли, собака розплющив одне око, переконався, що
ми не становимо собою загрози, відразу гучно зітхнув і знову заснув.
— Ой, який гарненький собачка! — вигукнула я, сподіваючись, що це
допоможе нам, двом собачницям, порозумітися. — Що це в нас за хороший
хлопчик?
— Ленс, — відповіла вона все тим самим невдоволеним бурмотінням.
— Привіт, Ленсе! — мовила я собаці. Він більше не розплющував очей, але
хвостом двічі стукнув по килимку, здійнявши пил. — А можна його погладити?
— Не раджу, — сказала вона.
Дарші відкашлялася й стала рівніше.
— Дякуємо, що згодилися поговорити з нами, — почала я. — Я Дафна Берґ, а
це — Дарші Шаг. Ми приїхали з Нью-Йорка.
— Дора Фітцсіммонс, — сказала жінка, підтверджуючи, що я вранці
розмовляла саме з нею. Вона не простягнула нам руки, але кивнула на стільці.
— Сідайте. — Ми з Дарші вмостилися на них. — У вас є спільна дитина?
Вона говорила з таким сильним акцентом, що мені почулося, ніби вона
запитує, чи свавільна в нас із Дарші дитина. Я прикусила губу, нервово
гигикнувши.
— Що? Та ні, в нас нема дітей! У нас лише кілька запитань. Я вам дзвонила
сьогодні вранці…
Очі жінки звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Я не журналістка! Присягаюся, — сказала я, підіймаючи руки в повітря. —
Я просто вчора ввечері познайомилася з хлопцем, і мені потрібно його знайти, а він сказав, що був тут вихованцем…
— Матросом, — урвала вона.
— Даруйте?
— Ми називаємо дітей матросами. Або шкіперами, якщо вони склали іспит.
— Ой. Вибачте. Матросом. Хай там як, він приблизно мого віку, років
двадцять п’ять чи двадцять шість, а сюди ходив десь років шістнадцять тому.
Його звати — принаймні мені він так сказав — Нік Андрос.
— Ні.
Дора підняла одну з течок на своєму столі, натякаючи, що ми можемо йти, але
не кажучи про це вголос.
— Можна я вам його опишу? В нього кучеряве русяве волосся та шрам на
щиколотці.
— Ні, — повторила вона.
— А ви знали Дрю Кавано? — запитала Дарші.
Жінка нахилилася вперед. Стілець під нею зарипів. Собака знову розплющив
одне око, стежачи за нами з Дарші, коли його господиня втупилася в нас.
Голосно ковтнувши, я сказала:
— Я була в будинку Дрю минулого вечора, там і познайомилася з тим
хлопцем. Він казав, що знає її.
— У будинку Латропів, — виправила мене жінка. — Кавано продали свою
тутешню оселю. Багато років тому.