Страница 67 из 114
поставила на неї свою тарілку й понесла це все в куток, де бабуся Латроп
пошепки вела напружену розмову з жінкою, такою схожою на неї, що мала бути
її сестрою — можливо, навіть тією двоюрідною бабусею, чий покійний собака
опинився в сумці-холодильнику замість пива. У них обох було однакове сиве
волосся, тонкі кістки й трикутні обличчя, але бабуся Латроп стримано сьорбала
каву з порцелянової чашки, а двоюрідна бабуся Латроп обома руками обхопила
високий келих «Кривавої Мері», ніби боялася, що той напій полетить кудись, якщо послабити хватку.
— Ти підеш? — почула я запитання двоюрідної бабусі, коли підійшла зі своєю
тацею.
Бабуся похитала головою.
— Немає сенсу. Ти ж бо знаєш, що в Лілі постійні істерики. Їй дадуть
заспокійливе й негайно відправлять назад.
— І я думаю, що Роберт з нею, — сказала двоюрідна бабуся, і її голос трохи
підвищився в кінці, так що твердження стало запитанням.
Від цього припущення бабуся голосно пирхнула.
— Сподіваюся, він хоча б пішов у тому напрямку. І здається мені, зараз він
уже зустрічається з кимось зі своїх друзів.
— От ганьба, — прошепотіла двоюрідна бабуся.
Бабуся владно змахнула жильною рукою. На одному вузлуватому пальці в неї
була важка золота каблучка, а на сусідньому — великий квадратний смарагд.
— Цей чоловік ганьбить нас уже багато років. І я, наприклад, рада, що ми
нарешті можемо перестати прикидатися.
Я відсунулася від них і нахилилася над журнальним столиком, вдаючи, що
збираю чашки та зім’яті серветки.
— Слава Богу, ми завірили заповіт Дрю в нотаріуса, — сказала бабуся. —
Слава Богу, що вона взагалі склала той заповіт. Принаймні тепер той… — Губи
в неї скривилися. — …Телезірка не отримає цього всього.
Двоюрідна бабуся пробурмотіла щось, я не розчула.
— О, так, — пошепки вигукнула бабуся. — Наш адвокат наполіг. У Дрю було
стільки безглуздих ідей, кому що відписати. Вона схотіла залишити Робертові
половину всього. — З гучного пирхання я зрозуміла, що саме бабуся думає про
все це та про нього зокрема. — І мільйон доларів на якусь благодійність для
бостонських школярів.
— Це був добрий учинок, — наважилася сказати двоюрідна бабуся.
Бабуся пхекнула.
— Пів мільйона доларів якійсь шкільній товаришці. І кожному з Робертових
байстрюків.
Тепер двоюрідна бабуся здавалася шокованою.
— А Дрю знала? — перепитала вона.
Бабуся похитала головою. Обличчя в неї було похмуре.
— Не уявляю, як вона довідалася. Не виключаю, що той придурок сам їй і
розповів. Міс?
Вона підвищила голос. Я випросталася й завмерла, відчувши на собі її погляд.
— Подати вам ще кави? — пискнула я.
— І менше розвішувати вуха, — їдко сказала бабуся, простягаючи мені свою
порожню чашку з плямами від помади.
— Вибачте, — прошепотіла я.
Серце калатало в грудях, і я відчула, як паморочиться в голові. Гроші «якійсь
шкільній товаришці». Чи могла це бути я? За звичайних обставин, якби на мене
раптом звалилася купа грошей — це було б добре. Але якщо виявиться, що Дрю
померла не з природних причин, це означатиме, що в мене є якась теоретична
купа грошей і аж надто реальний мотив.
— А мені ще скляночку оцього, — сказала двоюрідна бабуся Латроп, допивши
останній ковток зі свого келиха та простягнувши мені його, порожній, лише з
одним червоним стеблом селери.
Серце в мене забилося ще дужче, думки несамовито кружляли в голові. Мені
потрібно було з’ясувати, що сказано в заповіті і чи не я, бува, та шкільна
товаришка, якій так пощастило. Мені слід було дізнатися, хто ті позашлюбні
діти містера Кавано і чи знайома Дрю з кимось із них.
— Я миттю, — сказала я.
— Від мене тобі… — мовила двоюрідна бабуся, гикнувши, і продовжила: —
Порада. Простеж, щоб тобі заплатили готівкою.
Я кивнула й поквапилася геть, повикладати брудний посуд і взяти «Криваву
Мері». Коліна в мене підгиналися, а серце калатало. «Скажімо, Кавано на
мілині», — розмірковувала я. Припустимо, Дрю одружується зі Стюартом
заради грошей або, що імовірніше, через ті гроші, які вони могли б заробити
разом, використовуючи своє весілля, медовий місяць і, можливо, усе своє
життя як нагоду для реклами. Хто хотів би її смерті? Стюарт? Коріна Бейлі?
Якийсь інший відомий весільний інфлюенсер, розлючений тим, що його
витісняють?
На кухні я побачила велетенську гейзерну кавоварку. Я наповнила її, знайшла
сметанник зі свіжими вершками й понесла до бару.
— Мені потрібна «Кривава Мері», — замовила я в бармена.
— Популярний вибір сьогодні вранці, — сказав він, змішуючи й наливаючи.
Я віднесла напої двом паннам Латроп і озирнулася навколо. Подруга Дрю з
аспірантури, Лейні, була в толстовці з монограмою «Дрю та Стюарт», і це
вражало мене відсутністю смаку. Вона сиділа за обіднім столом і щось клацала
на ноутбуці. Наталі, помічниця Дрю, згорнулася біля неї під ковдрою і, здавалося, спала на двомісній канапі. Вагітна двоюрідна сестра Пет згорбилася
з телефоном на відсунутому в куток кріслі.
— Ні, — почула я, наблизившись настільки, щоб до мене долинав її голос. —
Ніхто з нас не може піти, доки поліція не поговорить з усіма.
Я відчинила розсувні двері й вийшла на терасу. Вітер дув сильніше, ніж
здавалося зсередини. Повітря було свіже й прохолодне, пахло сіллю та
соснами. Жорсткий бриз збурював хвилі в мереживну піну. Я вдихнула й
повернулася, збираючись іти назад і далі намагатися щось вислухати, коли
знайомий голос гукнув мене на ім’я.
— Гей, Дафно? — Я обернулася й побачила Арден Лоу, сестру вже-не-нареченого, у штанах для йоги й майці, що відкривала міцні руки й виразні
ключиці. — Можна з тобою поговорити? Одну хвилинку?
Арден провела мене вітальнею, сходами вниз і до басейну з іншого боку
будинку, де вітерець ледве чувся. Поверхня води була гладесенькою, її не
порушував жоден листочок чи соснова голочка. У джакузі поряд (я голосно
ковтнула, коли побачила його) не зрозуміло нащо шалено булькала вода, і пара
цівками кружляла над її поверхнею. У повітрі пахло хлором і хімікатами. Я сіла