Страница 66 из 114
закінчиш — починай ставити людям запитання. — Коли я спробувала
заперечити, Дарші наполягала: — Якщо це було підозріло, то копи, мабуть, перевіряють усіх, хто міг точити зуб на Дрю. Ти маєш бути викреслена з їхнього
списку, а найкращий спосіб зробити це — почати писати свій.
Розділ дванадцятий
У своєму подарунковому кошику я знайшла записник з м’якої шкіри ручної
обробки з датою весілля, вибитою на обкладинці тим самим шрифтом, що й
запрошення, програмки та листівка «Вітаємо на Кейп-Коді» в кошику. Я
допомогла Дрю знайти на
Etsy
художницю, котра над ними працювала. Та
дівчина була така захоплена, що долучиться до гучного весілля Дрю, аж
зробила знижку двадцять відсотків від своєї ціни, хоч ми її про це навіть не
просили. Я написала на першій сторінці «ВОРОГИ ДРЮ». Потім, замість того
щоб перелічувати їх, перегорнула сторінку й стала занотовувати все, що могла
згадати про Ніка.
Кучеряве русяве волосся. Карі очі. Трохи вищий за мене — метр сімдесят
п’ять? Сімдесят сім? Засмага. Мозолясті руки. Кубики на животі. Татуювань
немає. Принаймні я жодного не помітила, а я, здається, оглянула кожен
сантиметр його шкіри. Проте в нього були шрам на щиколотці та родимка
високо на лівому стегні. Я записала це й почервоніла, детально згадавши, що
ми робили, коли я їх побачила. Я зазначила: «навчає дихання / йоги / контролю
над емоціями в Бостоні». Написала «Вермонтський університет» та «Яхт-клуб
Провінстауна». Додала: «Леді Лу». Я спробувала пригадати імена двоюрідних
сестер, котрі посварилися на весіллі. Енні та Емма? Щось таке. Я зрозуміла, що
він нічого не розповідав про своїх батьків. Нік говорив про тітку, дядька й
бабусю, згадував сімейний будинок на Кейпі… і розпитував мене, змушував
говорити, а сам про себе казав дуже мало.
Я занотувала все це. Потім загуглила «Яхт-клуб Провінстауна». Відкрився
простенький сайт з красивим зображенням вітрильника на воді. У розділі
«Контакти» було вказано номер телефону. Я натиснула на кнопку, щоб
подзвонити.
Довго йшли гудки.
Коли я вже майже махнула на це рукою, грубий глибокий жіночий голос
озвався:
— Ге?
— Вітаю! Добрий день. Це яхт-клуб Провінстауна?
— Еге.
— Мене звати Дафна Берґ. Я сподіваюся, ви зможете мені допомогти. — Це
була стратегія, про яку я колись прочитала і якою користувалася, спілкуючись
із тими, хто обслуговує клієнтів по телефону. Якщо почати з прохання про
допомогу, людям здається, що вони з вами в одній команді. — Я намагаюся
дізнатись ім’я одного з ваших колишніх вихованців.
— Ге?
— Я влаштовую вечірку-сюрприз для найліпшої подруги, а вона проводила
літо в Труро, тож намагаюся зібрати її стару компанію. Я знаю, що вона
дружила з одним хлопцем, але якщо вона й називала мені його ім’я, то я забула.
— Коли це було?
— Десь років тринадцять чи чотирнадцять тому.
— Еге.
— Ви там були тоді? — запитала я. — У клубі?
— Я засновниця. — Мені здалося, що я почула тонесеньку нотку радості в
тому жіночому голосі. — Дора Фітцсіммонс. Я була тут щороку від самого
початку. — «Пошат-ку». — Якщо твоя подруга сюди ходила, вона мене знає. І
я пам’ятаю майже всіх своїх матросів.
— Гаразд. Це чудово.
— То хто, кажеш, ця твоя подруга?
— Я ще не казала. Але її звати Дрю Кавано, і…
Клац
. Телефон у мене в руці затих.
Я поглянула на екран і знову набрала номер, утім тепер у слухавці лунали
нескінченні гудки. Дідько. Та жінка, мабуть, подумала, що я журналістка чи
щось таке. Дідько лисий. Я шукала далі. З’ясувалося, що «Леді Лу» насправді
існує, у неї є не лише номер телефону, а й вебсайт. «Рибальські тури на пів дня
або на цілий день! Окуні та луфарі! Піймайте півметрову рибу — або ми
повернемо вам гроші!» І — дякую тобі, Боже, — галерея фото чоловіків, жінок
і дітей, котрі демонстрували свій улов, із широченними усмішками. Але за
десять хвилин перегляду фотографій я доклацала до кінця й отримала лише
головний біль. Ніка там не було. Коли набрала їхній номер, то почула
автовідповідач. «Якщо ми не відповідаємо на ваш дзвінок, то це тому, що саме
вивуджуємо чергового велетня, але якщо ви залишите своє ім’я та номер, а
також дати й години, які вас цікавлять, ми зв’яжемося з вами, щойно знов
опинимось на суші», — сказав голос, який не належав Нікові. Коли я ввела в
гуглі «йога, дихання, початкові школи Бостон» і «Нік», то побачила
інструктора з йоги на ім’я Нік з дипломом Бостонського університету. Він був
гарненький, але не той, що треба.
Що далі?
Я відклала записник і вирішила піти до сусідів у «Морський бриз», послухати
інших гостей. Можливо, я почую щось, що наштовхне мене на якийсь спогад, допоможе знайти зниклого коханця або додати до свого списку якісь імена.
Через п’ять хвилин я стояла біля входу в сусідній будинок, намагаючись
зібратися з думками. Постукавши, я зрозуміла, що двері не замкнені. Зайшла
всередину, у вітальню, де було наче в холодильнику для м’яса. Кондиціонер
був увімкнений чи не на повну потужність, тож у кімнаті стояв крижаний
холод. Це мало сенс. Зараз дім мали б заповнити з десяток людей, які б
одягалися, штовхалися біля дзеркал, розгладжували відпарювачами сукні та
укладали фенами волосся. Але у вітальні було напівпорожньо, деякі гості
валялися на білих лляних диванах, інші сиділи за обіднім столом над
тарілочками мініатюрних кексів та фруктів, і видно було, що вони пригнічені, вбиті горем, з похмілля або їм просто нудно. На додачу до всього я із
запізненням усвідомила, що в тому одязі, який вибрала (білосніжна блузка від
Leef
, «Джилл», і чорна спідниця з високою талією, «Таша»), я здаюся схожою
на офіціантку.
«Але, певно, цим можна й скористатися», — подумала я, помітивши жінку в
шиньйоні, яка насідала на Дрю напередодні ввечері, а зранку пакувала Лілі
Кавано в позашляховик. Враховуючи, яка вона схожа була на Лілі Латроп
Кавано, я подумала, що це бабуся Дрю. Примітивши порожню тацю, я