Страница 65 из 114
я. — Але я навіть уявлення не маю, як вона померла.
Запала мовчанка.
— Я колись бачив батька Дрю. Ну, це було десь років дванадцять чи
тринадцять тому.
— І де він був?
— У Мідтауні, поблизу Централ-парк-саус. Я встав рано, біля того місця на
П’ятдесят сьомій, знаєш, де подають біалі.
Я зрозуміла, яке саме місце він має на увазі й що це не те місце, де подають
багелі, і не те, де готують салат із сига.
— Була десь година шоста ранку. І я побачив Роберта Кавано в пальті й
костюмі. Весь розодягнений, із жінкою в шубі. — Тато помовчав. — І це була
не місис Кавано.
— Ох, дідько, — видихнула я. «Подруга на літо», — спало мені на думку.
Одна з тих додаткових коханок, котра приїхала з Кейп-Коду чи з Гемптонів до
міста. — Він тебе бачив?
— Здається, що ні. І навіть якби бачив, навряд чи мене впізнав би. Мама Дрю, може, мене й знала, але з її татом я зустрічався, мабуть, двічі за весь той час, що ви з нею близько спілкувалися. — Сухим голосом тато провадив далі: —
Роберт Кавано був не з тих, хто відвідує батьківські збори чи шкільні свята. Не
з тих батьків, що приходять, щоб поскладати книжки в коробки після
книжкового ярмарку. Я його знав переважно з газет.
— Дрю казала, що її батьки давно вже не були щасливі. Вона розповідала мені, начебто ще в школі знала, що її тато зраджує і що батьки не могли розлучитися, бо це всі обговорювали б. І в них не було шлюбної угоди. Вчора на вечірці вони
страшенно посварилися. Перед… — Я ковтнула. — Перед смертю Дрю.
— Будь обережна, — сказав тато. — І повертайся додому, щойно зможеш.
— Дякую. Добре. Я люблю тебе, тату.
— Я тебе теж люблю.
Сльози котилися по моїх щоках, капали з підборіддя. Я думала про батька
Дрю, як учора ввечері на пляжі він кричав своїй доньці в обличчя, а потім
повернувся до неї спиною. Я уявляла, як він гуляє о шостій ранку з іншою
жінкою, ні гріха ні сорому, як сказала б бабця. Я згадала своїх батьків, як вони
танцюють на кухні, і мені вперше в житті спало на думку, що Дрю могла
вважати, ніби з нас двох пощастило саме мені.
— Я маю йти.
— Гаразд, — мовив тато. — І, будь ласка, перекажи наші співчуття Кавано.
Я пообіцяла, що перекажу, і набрала наступний номер. Дарші відповіла навіть
швидше, ніж мама.
— Дафно! — Чутно було голоси на задньому плані. Я уявила, як моя подруга
на своїй конференції смакує чашку кави з круасаном у якомусь гарненькому
готелі середнього рівня, де ніхто трагічно не загинув минулої ночі. — Що
сталося? Я бачила новини. З тобою все гаразд?
— Зі мною все добре. Але… — Я ковтнула. — Дрю мертва.
— Я знаю. Це є на всіх сайтах новин.
— Це я її знайшла. — Я змусила себе дихати. — І, Дарші, вночі я була з
хлопцем, з тим, про якого тобі писала повідомлення, і тепер його тут немає. Я
прокинулася сьогодні вранці, а його не було ні у ванній, ніде, він зник, а
назвався вигаданим іменем, і я…
— Дафно. Повільніше. Я ледве щось розумію! Просто подихай. Я піду до своєї
кімнати. І зразу тобі передзвоню.
Я відключилася й сиділа, намагаючись оговтатися, чекала, коли телефон
завібрує в мене в руці, намагаючись не прокручувати в пам’яті попередження
Дарші: «Якщо знову через неї трапиться срака — я не бігатиму, збираючи тебе
по шматочках». Може, моя подруга зробить виняток, якщо срака настала через
смерть Дрю, а не через саму Дрю. «Назви п’ять речей, які бачиш», — наказала
я собі й оглянула свою кімнату. Але єдине, що бачила, — це було тіло Дрю, жорстке й бездиханне, і волосся, що закручувалося навколо неї, коли вона
лежала обличчям у воді.
— Добре, я готова. Починай спочатку, — сказала Дарші.
— Дрю мертва. Ніхто не знає, як це сталося, і я не можу знайти свого алібі.
Хлопець, з яким я була — хай би хто він був, — він назвався вигаданим іменем.
А пам’ятаєш наші вечірні повідомлення? — прошепотіла я й примовкла так, що
сподівалася, наче в моєму мовчанні чутно буде: «Ти надсилала мені смайли з
ножем».
Запала тиша, потім Дарші різко вдихнула.
— Вона, мабуть, просто напилася, знепритомніла й утопилася в джакузі. Або
захлинулася власною блювотою.
Я нажахано заскімлила. Голос Дарші був байдужий.
— Так буває, — додала вона.
— Егеж. От тільки що, як цього разу було не так? — Я стишила голос до
шепоту. — Я видалила все, але не знаю, чи зможуть вони знайти ті
повідомлення.
— У мене є люди, які можуть сказати копам, де я була цієї ночі, — сказала
Дарші.
— Добре тобі! А в мене немає! — засичала я. — І не буде, якщо я не знайду
того хлопця!
— Так, — сказала подруга. — Поміркуймо. У тому малоймовірному випадку, якщо це не просто нещасний випадок, хто міг би бажати смерті Дрю?
Я похитала головою. Слово «всі» прозвучало для мене так чітко, наче хтось із
нас його вимовив.
— Ось що тобі треба зробити. — Дарші говорила рівним голосом. — Цілком
імовірно, що вона загинула випадково. Якщо це не так — тобі треба скласти
список. Запиши всіх, кого згадаєш, хто бажав би її скривдити. Її колишні.
Колишні Стюарта. Поліціянти приглядаються до Коріни?
— Якщо вони дивляться телевізор — я впевнена, що так.
— Я перевірила б. І, Дафно, ти маєш знайти того хлопця, з яким провела ніч.
— Знаю, — простогнала я. — Думаєш, я цього не розумію?
— Куди він міг подітися?
— Я гадки не маю. Дарші, я навіть не знаю його справжнього імені.
— А що ти знаєш?
— Знаю, що він місцевий. Принаймні він сказав, що місцевий. Він може бути
де завгодно.
— Яким іменем він тобі назвався?
— Нік Андрос. Я розуміла, що це звучить якось знайомо.
— Той глухонімий з «Протистояння», — сказала Дарші. — Гм. Як думаєш, тут десь є підказка?
У мене в голові запульсувало, просто між бровами, а шлунок поважчав, так, що здавалося, ніби я проковтнула свинцеву кулю.
— Гадки не маю.
— Що ще він тобі розповідав?
— Сказав, що знає Дрю з вітрильного табору і що працює на човні під назвою
«Леді Лу».
— Дай мені почаклувати в інтернеті, — сказала Дарші. — Тим часом
намагайся зберігати спокій. Запиши все, що пригадаєш про того хлопця. А коли