Страница 64 из 114
важкий.
— А можете ви згадати когось, хто хотів би завдати шкоди Дрю Кавано? —
запитав Мак-Майклс.
«Це був би довгий перелік», — подумала я. І всередині все опустилося, коли
я збагнула: якби хтось попросив мене скласти такий список пів року тому, я, напевно, поставила б саму себе на перше місце.
Розділ одинадцятий
Я, похитуючись, повернулася у свою кімнату. Коліна в мене майже не
гнулися, ноги ніби повклякали. Я хотіла подзвонити батькам і Дарші, а ще
треба було зателефонувати до Шніцерів, але нічого цього я зробити не встигла
— задзвонив мій телефон.
— Дафно? — Ліла Такун, наголошуючи на кожному третьому слові, гаряче
зацвірінчала мені на вухо: — Як справи? Боже мій, просто повірити не можу, як там
красивезно
, от же тобі пощастило, коза! А ти бачила, твоє фото з
учорашнього вечора зібрало понад дві тисячі…
— Ліло, — вимовила я. Голос у мене був хрипкий. До мене лише починало
доходити, усе досі здавалося несправжнім. — Дрю мертва.
Запала пауза. Потім почулося ахкання.
— Мертва? — видихнула Ліла.
— Я прокинулася сьогодні вранці, і вона була в нашому джакузі…
Я голосно ковтнула. Досі відчувала, яким жорстким здавалося тіло Дрю, коли
притискалося до мого, як неправильно це було. Вона ніколи більше не
усміхнеться, не вип’є ще одного коктейлю та не поцілує ще одного хлопця.
Вона ніколи не одружиться, не поїде в медовий місяць, як планувала, не
народить дітей. По моїх щоках потекли сльози.
— Боже мій, — сказала Ліла. — Це
неможливо
. Я відмовляюся в це вірити!
— Розумію, — відповіла я. — Теж повірити не можу.
— Що сталося? Я можу чимось допомогти?
— Ніхто не знає. Я знайшла її сьогодні вранці, всього кілька годин тому. Її
вже немає. Приїхала швидка, її забрали.
— Ти
знайшла
її? О господи.
Бідолаха
. — У голосі Ліли бриніло співчуття. —
А ви там багато пили?
— Ні. Я — ні. Про Дрю — не знаю.
Але навіть зараз, говорячи, я хитала головою. Під наркотиками та випивкою
втрачаєш контроль, а Дрю вся така прагнула тримати руку на пульсі.
— Дафно, мені дуже, страшенно шкода. Я навіть уявити не можу, що ти зараз
переживаєш. Будь ласка, якщо я можу
бодай щось
для тебе зробити… — Ліла
стишила голос. — Мені надіслати тобі щось, що можна вдягти на похорон?
Я відчула, як очі в мене печуть від сліз, а горло стискається.
Похорон
.
Напередодні я могла думати лише про весілля Дрю, а тепер натомість її батьки
плануватимуть поховання. Це така жахлива, неймовірна несправедливість.
— Дякую, Ліло. Думаю, зі мною все буде гаразд.
— Подбай про себе. І серйозно, Дафно, якщо я можу хоч щось для тебе
зробити, взагалі будь-що — не вимикаю телефон.
Я подякувала їй за турботу. Щойно вона поклала слухавку, я подзвонила
додому. Мама схопила телефон навіть раніше, ніж скінчився перший гудок.
— Дафно? Боже мій!
— Привіт, мамо. — Можна було не питати, чи чула вона вже новини.
Смуток у її голосі підказував, що вона чудово все знає.
— Я от щойно, секунду тому побачила сповіщення. Боже мій, бідолашна Дрю,
— сказала вона, шморгнувши носом. — І нещасні її батьки. Втратити дочку в
день її весілля.
Якусь мить на задньому плані лунала приглушена розмова, потім я почула
татів голос.
— Даффі, ти в порядку?
— Зі мною все гаразд, — сказала я, витираючи щоки, по яких потекло ще
більше сліз від цього дитячого імені, яким тато не називав мене відтоді, коли
мені було років сім-вісім. — Тільки, схоже, я не можу поїхати додому.
Поліція… Це я її знайшла, і поліція не хоче, щоб хтось звідси їхав.
— Ти її
знайшла
? — Я почула ридання мами.
— Джуді, заспокойся, — сказав тато. Мене він запитав: — Чому тобі не
дозволяють їхати?
— Не знаю. Я думаю, що в них можуть з’явитися до мене ще запитання, от і
все.
Я точно не збиралася розповідати детально, як зник хлопець, з яким я була, доки вбивали мою найліпшу подругу. Мама тоді ніколи не перестала б плакати, а тато вилетів би сюди першим літаком з усіма адвокатами, яких лише зміг би
знайти.
— У них є якісь припущення, що сталося? — запитав він.
— Наразі ні. Не схоже навіть, щоб вони знали, як саме вона померла.
— Усе це розповідають у всіх новинах останні пів години, — сказав тато. —
Ну, ти ж бо розумієш. «Спадкоємицю знайшли мертвою в день весілля». — Він
стишив голос. — І про тебе іноді згадують.
Серце в мене тривожно підскочило.
— Що? Чому?
— Нічого поганого. Лише твоє ім’я. Подекуди надруковане ваше з нею фото
з інстаграму. Те, на якому ви смієтеся у воді.
«Те, яке зробив Нік», — подумала я, і в мене знову стислося горло. Я згадала, як відчула, що Дрю тремтить, коли торкнулася її. Як вона сміялася, бризкаючи
на мене, пританцьовуючи на мілині. Як вона обійняла мене біля дверей своєї
кімнати й подякувала за те, що я її подруга
.
Я замислилася, скільки незнайомців
побачили ту фотографію і скільки з них от просто цієї миті лазять по моєму
інстаграму, переглядаючи все, що я колись викладала, у пошуках якихось
підказок про Дрю.
— Ти впевнена, що в тебе все гаразд?
— У мене все добре, — сказала я, розуміючи, як тремтить мій голос.
Я відчула, як хочу попросити його приїхати по мене, ніби я маленька дитина, що чекає, коли її заберуть після школи. От тільки він не міг приїхати, бо мені
не можна було нікуди йти.
— Почекай.
Я почула кроки, а потім — звук, з яким відчиняють і зачиняють двері. Я
уявила, як тато виходить з вітальні туди, де мама його не почує, і, мабуть, іде
до їхньої спальні. У моїй уяві він був одягнений так, як завжди у вихідні: у
картатій сорочці з потертим коміром, через який вона й не годилася для
робочих днів, і мішкуватих світло-блакитних джинсах, які, здається, носять
тільки чоловіки середнього віку.
— Я не хотів питати таке перед мамою, — заговорив він, — та чи не вважає
поліція, що це смерть за підозрілих обставин?
— Не знаю, — прошепотіла я. — Слідчий довго розмовляв зі мною. Ставив
усілякі запитання про Дрю, її батьків, нареченого і… і про все, — підсумувала