Страница 54 из 114
шифонова спідниця розвіватиметься, і ти зі своїми кучерями будеш схожа на
ангела. Так, що тобі ще дістати? Ще води? Адвілу? Твого нареченого?
Здавалося, вона от-от щось скаже. Рот у неї розтулився, і вона зазирнула мені
в очі. Я думала, Дрю попросить: «Залишися зі мною. Не йди». І я, звісно, нікуди
не пішла б. Бо вона була нареченою. Вона була моєю подругою. І вона
почувалася так, що й найбільшому ворогові не побажаєш. Потім губи в неї
стулилися. Вона пригладила волосся, звела голову, і я побачила, як її вкриває
завіса багатства й привілеїв, як вона знову стає прекрасною, недоторканною
Дрю Латроп Кавано, найщасливішою дівчиною з усіх, кого я знала.
— Зі мною все буде добре. Просто, розумієш, треба виспатися. Вранці
здаватиметься, що все краще. — Вона, намагаючись усміхнутися, жартома
підштовхнула мене. — Ти маєш іти й відшукати того хлопця.
— Якого хлопця? — перепитала я.
— Ой, та годі, — сказала вона, штурхаючи мене ще сильніше. — Того, гарненького, з кучерявим волоссям. Того, що нас фотографував. Ти йому
подобаєшся. Я бачу.
На якусь мить я ніби повернулася до школи. «Ти йому подобаєшся. Я бачу».
— Як його звати? — запитала Дрю.
Я змусила себе всміхнутися.
— Нік Андрос. Він сказав, що ви разом навчалися вітрильного спорту.
— Яхтовий клуб! — сказала вона, і обличчя в неї на мить засяяло.
— Ти його не пам’ятаєш? Він казав, ти замикала його в коморі й накладала в
його взуття раків-самітників.
Дрю засміялася й похитала головою.
— Я хотіла б, щоб це допомогло його згадати, але воно, на жаль, не допомагає.
Не знаю, чи ти пам’ятаєш, проте я в дитинстві була типу якоюсь злою.
— І не кажи.
— Б’юся об заклад, бабуся Латроп його знає. Тато говорив, що вона запросила
половину Кейпу. Це була татова скарга номер тридцять сім. Запитай її, якщо
хочеш почути брудні теревені про того хлопця чи про його родину. Бабуся, мабуть, десь біля бару зависає.
Нік нічого не казав про те, що десь поряд була його родина. Хоча, знову ж
таки, я його й не питала. Хай там як, я не збиралася нічого випитувати в Дрю.
Адже була якась дрібнесенька ймовірність, що між ними колись щось таки
було. І якщо було — я нічого не хотіла про це знати.
— Хай там хто він є, він красунчик. Ну ж бо, — сказала вона й підбадьорливо
мене підштовхнула. — Побачимося вранці.
— Ти впевнена?
— Абсолютно.
Біля дверей вона обійняла мене — то було по-справжньому, а не те
інсценування, яке я бачила в її виконанні з іншими гостями на пляжі, —
поклавши руки на плечі й ставши подалі.
— Дякую, Дафно, — прошепотіла Дрю мені на вухо. — Дякую за те, що ти
моя подруга.
Я вийшла з кімнати Дрю через терасу, подумавши, що мені не завадить зараз
свіже повітря. Багаття й вечірні вогні яскраво горіли на тлі тьмавого неба й
темного моря. Я відчувала запах водоростей і диму, а також чула хвилі й
початкові ноти з пісні Бейонсе — це означало, що діджей уже тут.
Я була на середині тераси, коли з темного кутка долинув голос.
— З нею все гаразд?
Я коротко скрикнула й підскочила, а потім закрутилася навколо себе, намагаючись угледіти обличчя й тіло, що додавалися до того голосу.
— Хто тут?
— Вибачте. — Постать вийшла з тіні й рушила до мене, на світло. — Я не
хотів вас налякати.
Я прикусила губу, розглядаючи того незнайомця. Тим часом як у Нікові та
друзях нареченого видно було блиск і легкість старих грошей, упевненість у
собі, у власній цінності та в тому місці, яке вони посідають у світі, цей хлопець
був зовсім не блискучим, і здавалося, що йому незатишно. Волосся в нього було
густе й темне, підстрижене так, що прикривало лоба. Темна шкіра, густі брови, вузьке обличчя та великі карі очі за важкими окулярами в пластиковій оправі.
Що нижче — то гірше. Груди в нього були вузькі, живіт — м’який, стегна —
широкі, а ноги — худющі, як сірники. На ньому були такі самі шорти, як на
Нікові, але в той час як у Ніка вони вицвіли до рожево-бордового кольору й на
вигляд були м’які, потерті та зручні, у цього хлопця шорти були червоні, як
пожежна машина, натягнуті високо й здавалися затісними в талії, а штанини
були широченні, і в них його ноги здавалися ще тоншими. Він був без пояса —
велика помилка, а його біла сорочка поло була заправлена в шорти — ще одна
помилка. З V-подібного вирізу стирчали пасма волосся на грудях. Замість того
щоб ходити босоніж, у шльопках чи кедах, він був узутий — я кліпнула, думаючи, що мені здалося, — у сандалі. Фірми
Teva
. З білими спортивними
шкарпетками, натягнутими до половини волохатих гомілок.
— З Дрю все гаразд? — запитав він знову, трохи наполегливіше.
— З нею все добре, — відповіла я. — А… ви друг?
Здавалося малоймовірним, що він був другом Дрю. Не більш вірогідно було, що це один з товаришів Стюарта.
— Друг, — повторив він. — Так. — Він відкашлявся. — Працюю з містером
Кавано.
— А.
Це принаймні мало певний сенс. Я вирішила, що це якийсь геній техніки —
спілкуватися не надто вміє, проте страшенно обдарований.
— Я бачив, що сталося… — Він показав у бік пляжу. — Я хвилювався. За
наречену.
— Ви знаєте Дрю?
Він розтулив рота, потім затулив його й похитав головою.
— Не дуже добре, — сказав він. — Але все ж таки. — Він торкнувся грудей.
Кадик у нього підскочив, коли він ковтнув. — А наречений з нею?
— Його не було, коли я вийшла.
Незнайомець зітхнув. Здавався стурбованим.
— Я хотів їй віднести. — Він дістав з-за спини склянку води з льодом і показав
мені. — Але побачив, що ви перша про це подумали. Ви її шкільна подруга, так?
— Так, — підтвердила я й замислилася, чому б це діловому партнерові містера
Кавано так багато знати про дочку свого боса. Втім, він не згадав нічого, чого
не можна було з’ясувати, швидко переглянувши інстаграм Дрю. — Ну. Мабуть, побачимося завтра на весіллі!
Він кивнув.
— Так. Побачимося там.
«Дивно», — подумала я. Я перетнула терасу й відчинила двері до кімнати із
джакузі. Можливо, він побачив Дрю на роботі й закохався в неї. Можливо, він