Страница 52 из 114
Можливо, Всесвіт вирішив відшкодувати мені за моє шкільне життя.
Щойно я взяла тарілку й ложку, почула гучні голоси: чоловік кричав, а жінка
намагалася його заспокоїти. Коли вітер повернувся, у шумі почали
розрізнятися слова:
— …трясця тобі! Я, курва, морочився з усім цим!
Я повернулася, витягнувши шию. Там, на віддалі від багать, біля прихованих
у сутінку дюн, батько Дрю розмахував широко розставленими руками. Дрю
стояла перед ним, ламаючи руки, з таким виглядом, ніби мріяла провалитися в
пісок.
— Таточку, — сказала вона благальним голосом, якого я ніколи раніше від неї
не чула.
— Я тобі не таточко. Ти зі своєю матір’ю. Яблучко від яблуньки. — На
кожному розлюченому «курва» в нього з губ злітала слина. Він указав пальцем
на дюну, на дім на її вершині. — Сто тисяч доларів за оренду будинків? Десять
тисяч за те, щоб на «Бентлі» проїхати три кілометри? — Він опустив палець на
пісок. — Старовинні шовкові килимки ручної роботи на довбаному піску?!
З голосу Дрю здавалося, що вона плаче.
— Ти казав, що хочеш, аби все було гарно.
— «Гарно» — це було б добре. А оце — сміховинно. — І він розлючено
копнув ногою один з килимів.
— Але я обіцяю…
Дрю повернула голову й поклала долоню батькові на руку. Я не чула, що вона
говорить, але зрозуміло було: вона щось пропонує, намагаючись його
вгамувати… і це їй не вдається.
— Досить! — Голос містера Кавано здавався розлюченим. А ще — п’яним. Я
розпізнала, що він нечітко говорить, як тоді, коли зіткнулася з ним удома в
Дрю, у темряві посеред ночі. — Досить уже! — знову закричав він.
— Роберте, не галасуй!
Якщо Дрю говорила з відчаєм, її батько — розлючено, то в матері Дрю голос
був крижаний, як пара з охолодженого мартіні. Вона поклала долоню на руку
своєму чоловікові. Він відштовхнув її так сильно, що вона похитнулася й мало
не впала, утім зрештою таки відновила рівновагу. Дрю здригнулася, але
обличчя її матері не змінилося.
— Ти влаштовуєш сцену, — сказала вона.
Роберт Кавано похитав головою.
— Знаєш, що? Я думав, усе вийде. Я вам повірив. Помилився.
Він засунув руки в кишені, розвернувся й пішов угору дерев’яними сходами, переступаючи через дві сходинки за раз.
Дрю якусь хвилину стояла, завмерши, обличчя в неї було шоковане й
нещасне. Її мати щось сказала, і Дрю щось відповіла, але напрям вітру знову
змінився, і я не змогла розібрати жодного слова. Коли Лілі поклала долоню на
руку своєї дочки, Дрю похитала головою, повернулася й помчала сходами
слідом за батьком.
— Отакої, — прошепотів Нік.
Він обійняв мене, і я, хоча й хвилювалася за подругу, збагнула, що зовсім не
проти цього.
Лілі підійшла назад до вогнища й повернулася до натовпу. Вона підійняла
руки й широко, як господиня, всміхнулася.
— Прошу вибачення за цей галас, — сказала вона й двічі жваво плеснула в
долоні. — А тепер — кому морозива з посипкою та кави по-ірландськи?
Кілька молодших і п’яніших гостей схвально щось загукали. З таким
зусиллям, що його майже можна було помацати, усі побрали посуд і
повернулися до розмов, старанно відводячи погляд від господині та від сходів.
Коли я ризикнула зиркнути в той бік, жінка, що, як я зрозуміла, була бабусею
Дрю, відтягла її маму вбік і щось запально розповідала. Я також помітила, що
багато гостей полізли в телефони, і подумала: натхнення для скількох постів чи
твітів міг принести цей короткий епізод.
Мій власний телефон дзенькнув у кишені. Це була Дарші. «ТРИМАЙ МЕНЕ
В КУРСІ, — написала вона. — З ІЛЮСТРАЦІЯМИ». У мене завмерло серце. Я
замислилася, що їй розповідати, чи зловтішатиметься вона, почувши подробиці
про прикрощі своєї суперниці, чи буде їй шкода Дрю. І розуміла, що мені час
повертатися до обов’язків головної дружки, навіть якщо через це я втрачу шанс
на щось із Ніком.
— Піду погляну, як там Дрю, — сказала я. — Якщо більше сьогодні не
побачимось, сподіваюся зустрітися з тобою завтра на весіллі.
Він знову всміхнувся. На мить мені здалося, що Нік мене поцілує. Натомість
він поклав долоню на моє голе передпліччя, пальцями стиснувши шкіру.
— Іди, подбай про подругу, — сказав він і кивнув на мій телефон. — Якщо
тобі завтра знадобляться ще фото — я весь твій.
__________________________________________________________________
13
Крилатий вислів «Lead on, Macduf» є видозміненою цитатою з «Гамлета» —
«lay on, Macduff».
Я пройшлася до барної стійки по склянку води з льодом та два шоти текіли й
прихопила ще пляшку білого вина з наповненого кригою відра, яке стояло біля
бару. З водою в одній руці, чарками в другій, вином під пахвою і двома
келихами, притиснутими до грудей, я поквапилася сходами нагору. Поділ сукні
тягнувся за мною. У великому будинку двері кімнати Дрю були замкнені.
— Дрю? — гукнула я і, постукавши, почула скрип ліжка та кроки босих ніг по
паркетній підлозі.
— Ось і наречена, — оголосила Дрю заплаканим голосом.
Коли двері відчинилися, я побачила, що вона сплакала чи змила весь макіяж.
Волосся в неї було зібране у хвіст, а вечірню сукню змінили футболка з
Гарварду та спортивні штани. Вона стояла босоніж, познімавши всі прикраси, крім величезної обручки. Чоловіка, від якого вона її отримала, поблизу не було.
— Гаразд. І почесна дружка теж тут, з найкращою у світі водою з льодом, —
сказала я, показавши їй склянку, і додала: — У мене є текіла. І вино. А ще можу
повернутися до бару й принести все, що ти забажаєш. Мені дуже шкода, що…
— Я принишкла, замислившись, і нарешті вимовила: — Що все отак. З тобою
все гаразд?
Дрю опустила погляд на напої. Тоді обличчя в неї скривилося, і вона
заплакала, схлипуючи так, що ледве могла вдихнути. Я простягла руки, схопила її в обійми й поплескала по спині, бурмочучи: «Усе буде добре» і «Не
хвилюйся, все гаразд». Здавалося, вона намагалася щось сказати, але я зуміла
розібрати лише одне слово — «тато».
— Так. Дихай глибоко. Іди сядь.
Я поставила келихи на тумбочку біля її ліжка й почекала, доки вона поплаче, притулившись до мене. Коли схлипування трохи вгамувалися, вона лягла на