Страница 50 из 114
Він знизав плечима.
— Я просто так до цього й не дійшов, — пояснив Нік. — Спочатку думав, що
фейсбук — це для, ну, розумієш… Гм… Старших людей. І мені не потрібно
було ніде реєструватися, щоб підтримувати зв’язок з друзями зі школи та
коледжу, адже ми бачилися в реальному житті. Отож, доки я надумав це
зробити, усі вже перейшли до всяких наступних штук. — Він усміхнувся, перекочуючись уперед-назад на босих підошвах. — Схоже, я просто впустив
момент. Так, а що там у тебе? Як працює інфлюенсер? Ти на своїй сторінці
рекламуєш одяг?
— Одяг, взуття, косметику, — сказала я. — Спортінвентар. Пульсометри. Моя
собака дуже рекомендує органічні ласощі для домашніх тварин. Це все така
морока.
— І давно ти вже це робиш?
— О, кілька років. Я повільно розхитувалася. — Я прокашлялася, міркуючи, що маю розповісти йому свою історію, доки він не позичив у когось смартфон
і сам її не знайшов. — У мене деякий час тому одне відео стало трохи вірусним.
Після цього до мене звернулося кілька брендів. Я сказала б, що саме відтоді
потроху розганяюся.
— І ти завжди хотіла бути, ну, такою, знаменитою?
Я зиркнула на нього, намагаючись зрозуміти, чи не приколюється він — але
вираз його обличчя був щирим.
— Я не знаменита, — відповіла я.
Він показав на мій телефон.
— Люди платять тобі гроші за те, щоб ти носила їхній одяг і частувала собаку
їхніми ласощами. Це якась типу знаменитість, хіба ні?
Я здригнулася, згадавши те слово, яке ненавиділа, — «інстазнаменитість», і
відповіла:
— Якщо я взагалі відома, то лише в дуже вузькому колі, серед зовсім
небагатьох людей. І річ тут не в популярності. Ідеться про те, щоб мати
спільноту. Спілкування з людьми, яких цікавить те саме, що й тебе.
Я сьорбнула свій напій.
— То в чому мета?
Голос Ніка далі був люб’язний, але вираз його обличчя став трохи стриманим, якимось настороженим. А може, він справді просто не міг збагнути. Можливо, інфлюенсери ще не захопили Кейп-Код, і це було для нього чимось новим.
— Ти прагнеш отримати певну кількість підписників? Заробити певну суму
грошей? Чи йдеться лише про те, щоб зібрати спільноту?
— Ти говориш, як мій тато, — сказала я, наполовину сама до себе. Батько
ставив мені всі ці та багато інших запитань, зазвичай після того, як я діставала
телефон за столом, щоб перевірити активність під постом або відповісти на
коментарі. — Мета, — повторила я, малюючи одним пальцем кола на піску. —
Гаразд. В ідеалі, якби я могла змахнути чарівною паличкою й отримати все, що
хочу, інстаграм залишився б просто для спільноти та спілкування. І я заробляла
б стільки грошей, як усі ті люди з гучними іменами, і мені не доводилося б мати
справ з… ну, розумієш, з усім, із чим вони мають справи.
Я подумала про всіх справді знаменитих і впливових людей плюс-сайз і їхніх
запеклих фоловерів-хейтерів. Наразі я лише іноді отримувала зневажливі чи
жорстокі зауваження, але знала: що більше в мене буде підписників — то
більше такого варто очікувати.
— Не знаю, — сказала я. — Можливо, я зрештою кину все це й просто
займатимусь рукоділлям та сторінкою Бінґo. Нехай вона буде годувальницею.
Це, звісно ж, перевело розмову на рукоділля, тоді я показала йому свій
магазин на
Etsy
, а потім — сторінку Бінґo. Нік розповів мені про собаку, з яким
зростав, — бігля на ім’я Ларрі, що мав метеоризм і завивав щоразу, коли чув, як відкривається холодильник. А ще Нік сподівається колись завести власного
собаку, проте він не буває вдома достатньо часу, щоб приділяти тваринці
стільки уваги, скільки їй потрібно.
Наступні пів години ми з Ніком попивали крижане вино й жували устриць.
Сонце опускалося до обрію, і вечірка ставала дедалі гучнішою. Я дізналася, що
човен, на якому працює Нік, називається «Леді Лу», що робота помічника
полягає в тому, щоб збирати приманку — на більшості човнів використовували
оселедець, — налаштовувати волосінь, насаджувати приманку на гачки, допомагати клієнтам витягати луфарів та смугастих окунів, діставати гачки з
риб’ячих пащ і патрати рибу, щоб пасажири забрали її додому.
— Це дорого, — сказав він. — Ми беремо з пасажирів сімсот п’ятдесят доларів
за пів дня — це покриває вартість пального, обладнання, технічне
обслуговування та утримання човна й таке інше. У капітана Стіва є завсідники.
Люди, які приїздять щороку. Батьки із синами, дідусі чи бабусі з онуками. Для
декого з них, особливо коли маленька дитина виловлює першу рибу, це стає
найкращим днем літа.
— Звучить чудово.
Я могла це собі уявити: сонячний день, маленька дівчинка захоплено
верещить, коли її вудка згинається, Нік стоїть позаду неї, підказуючи, що
робити, коли вона витягує рибину. Я також могла уявити себе з Ніком, який
стоїть позаду мене, грудьми притиснувшись до моєї спини та обіймаючи мене
руками.
— Це круто, — кивнув він. — Люблю бувати на свіжому повітрі, працювати
руками. Мені завжди сумно, коли літо закінчується.
На мить я дозволила собі уявити, як переїжджаю до якогось химерного
містечка на Кейп-Коді та працюю з Ніком. Ми готуємо човен, фарбуємо
палуби, змотуємо мотузки чи що там ще треба робити. Проводимо цілі дні на
воді, на сонці, чуємо захоплені вигуки, коли хтось відчуває, як клює риба. Після
заходу повертаємось до пристані, у моєму волоссі вітер, Нік позаду мене, його
теплі руки на моїх плечах. Світлини, які я ніколи не виставлю й не поширю, фото цього дня — тільки для нас.
Нік одним пальцем поганяв мушлю устриці по своїй тарілці. Він здавався
трохи сумним.
— Усе гаразд?
— Ой, звичайно. Просто тут забагато спогадів, — сказав він тихо.
— Ти ходив на риболовлю, коли був дитиною?
Він різко, майже злякано, підійняв голову. Потім усміхнувся.
— Ні. Таке в моїй сім’ї не було заведено.
Я хотіла розпитати докладніше про його сім’ю та що в них було заведено.
Хотіла знати все про «Леді Лу», про те, де розташовані його улюблені пляжі, як йому подобається готувати луфаря, але саме тоді пролунав дзвін, що
запрошував до вечері.