Страница 49 из 114
Я втрималася від примітивних жартів про те, у чому саме він може
допомагати, а картинка в мене перед очима змінилася. Тепер Нік на ній не
байдикував на пляжі. Я знов уявила його засмаглим і без сорочки, тільки
замість того, щоб веслувати на дошці, він тримав вудку, впираючись ногами, і
м’язи на грудях у нього випиналися, коли він намотував волосінь на котушку.
— Я знаю, як воно. Мої батьки теж учителі.
Я розповіла йому, що мій батько працював у школі, де навчалися ми з Дрю, а
мама викладала образотворче мистецтво скрізь, куди її наймали, і що ми всі
разом проводили літо в таборі в штаті Мен. Я чекала, що він у відповідь скаже
щось про своїх батьків — про їхню роботу, хобі, як він жив у дитинстві.
Натомість він знову заговорив про наречену.
— То Дрю переросла ту свою жахливість?
Я поклала хрону на останні дві устриці, розмірковуючи над цим.
— Я сказала б, що це постійна праця. Ну, розумієш. Вона йде вперед, але до
досконалості далеко. Крок уперед, два назад.
Нік кивнув у бік нареченого, який саме грав у безконтактний футбол зі своїм
братством.
— Здається, вона знайшла порядного хлопця.
— Я не надто багато спілкувалася зі Стюартом.
Адже вечірки, на яких я побувала, не дуже поповнили мої знання, і про
нареченого мені досі відомо було переважно лише те, що я почерпнула з
телевізора та гуглу. Я знала, що він красунчик з гарвардським дипломом, знала, що критики визнали його одним з найкращих холостяків у «Самотніх
панянках», котрий найчастіше ставився до жінок, до яких залицявся, як до
людей, а не як до тіл, — і це справді вражало, адже продюсери пхали в шоу
стільки жінок у бікіні та в джакузі, скільки купальників і бульбашок у ванні
лише міг умістити сюжет.
— О. Ти велика фанатка «Самотніх панянок»? — поцікавився Нік.
— Так, — зізналась я. — Навіть збрехати не можу. І ще «Справжніх
домогосподарок»
.
Він скривився.
— Просто як моя тітонька. Вона присягається, що не дивиться їх, але коли та
графиня-як-там-її приїхала до Провінстауна зі своїм кабаре — тітка хотіла
купити квитки на обидва шоу.
Це спричинило обговорення «Справжніх домогосподарок» і його тітки, яка
також дивилася «Королівські перегони Ру Пола», а ще всіх дреґ-виконавців, котрі влітку приїжджали в Провінстаун. Нік запитав, як мені той великий
будинок. Доки я розповідала, який він прекрасний і що в мене в кімнаті є
напівособисте джакузі та окрема тераса, він нахилився ближче до мене. Окрім
мила й кондиціонера для одягу, від нього пахло пивом і потом, теплою шкірою
та сонцезахисним кремом — квінтесенцією літа.
— Я чув, — сказав він тихо, — що родичі Дрю заплатили Вайнберґам
тридцять тисяч, щоб орендувати їхній будинок на тиждень.
Мені перехопило дух.
— Звідки ти знаєш?
Він опустив погляд на своє пиво.
— Не треба пліткувати.
— Ой, будь ласка, — сказала я, — пліткуй, скільки влізе.
— А ти не проти спочатку взяти ще устриць?
Я кивнула, вичавила сік з останньої часточки лимона на останню устрицю на
своїй тарілці й кинула її собі в рот. Вона була жорстка й солодка, наче я жувала
шматочок океану. Я зітхнула від задоволення, і Нік усміхнувся. Сонце
починало сідати, забарвлюючи небо кольорами золота, абрикоса та рожевих
фламінго.
Нік повів мене назад до бару, де я знов наповнила свою тарілку, а потім ми
пішли до одного з багать. Пісок під ним вирівняли, а потім понасипали купами
по краях килима, попідгрібавши ще й водорості так, щоб утворилася своєрідна
канапа. Мені цікаво було, чия це була робота і скільки все це коштувало Кавано.
— То розкажи, як ти познайомилася з Дрю. Ви були шкільними подругами?
— запитав Нік.
Я відкинулася на тому килимовому сидінні, розправивши по ногах спідницю
сукні, і розповіла йому скорочену версію історії — як ми дружили в школі, потім деякий час не бачилися й нещодавно відновили спілкування. Я хотіла
повернутися до весільних пліток або ще краще — дізнатися більше про нього, але Нік, здавалося, зацікавився моєю історією та міським життям і розпитував
про мою роботу та моє буття няні / інстаграмної інфлюенсерки.
— Я й сам доглядав за дітьми. Але ніколи досі не зустрічав інфлюенсера.
— Ой, зуб даю — зустрічав.
Я випила лише один келих вина, крижаного рислінгу, який ідеально
поєднувався з устрицями, та кілька ковтків фірмового коктейлю. Цього було
недостатньо, щоб сп’яніти — але я таки сп’яніла, мені було так тепло, рухи
стали вільнішими, а язик розв’язався.
Я схилилася ближче й прошепотіла жартівливо-зловісним голосом:
— Ми є всюди.
— А можна подивитися на твою сторінку?
— Звичайно.
Виймаючи телефон, я приглядалася до його обличчя, вишукуючи ознаки
зневаги чи скептицизму, найдрібніші жести чи вирази, які свідчили б про
сумніви чи невіру в те, що поважні виробники можуть платити комусь такому, як я, за демонстрацію їхнього одягу. Але я не бачила нічого, крім інтересу.
— Ось вона я.
Першим у мене в інстаграмі був знімок, зроблений Дрю, на якому я стояла на
поромі в темно-синьому капелюсі, з червоною помадою та в окулярах у
червоній оправі у формі серця. На тлі в мене за спиною були пофарбовані в
білий перила човна, синє небо й темна вода, кольори здавалися аж надто
засліпливими, хоча я погралася з контрастом і яскравістю, щоб усе було як слід.
— Дуже гарна, — сказав Нік.
— То підпишешся на мене?
— Я мушу зізнатися. — Нік стишив голос і нахилився до мене так близько, що я губами мало не торкалася його маківки. — Мене немає в інстаграмі.
Я шоковано витріщилася. Він усміхнувся.
— Власне, мене взагалі в інтернеті немає.
Тепер я просто жахнулася.
— Що? — Я відкинулася на спину, дивлячись на нього. — Ні у фейсбуці, ні у
твітері? Ніде?
— Ніде, — підтвердив Нік.
— Тобто ти нікуди не викладеш фото весільного ліжка з офіційним хештегом
весілля? — Я похитала головою. — Не впевнена, що тебе звідси не виженуть.
— О, насправді все ще гірше. У мене навіть смартфона не було ще два роки
тому.
— Та хто ти взагалі такий? — запитала я його.