b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

— Це протилежність вишуканого. Вишукане місце — «Морський табір Кейп-Коду» в Брюстері. — Через акцент назва міста прозвучала в нього як «Брюста».

Я зачаровано всміхнулася, а він говорив далі: — Місце, яке ми відвідували, називається «Яхт-клуб Провінстауна». Це така діра на Коммершел-стріт з

купою пошарпаних вітрильних човників

Beetle Cat

і

Sunfish

. Там беруть

п’ятдесят баксів за літо й навчають ходити під вітрилами. Той табір переважно

для містян. Або для багатих сімей, які прожили тут мільйон років і знають про

нього. Вони відправляють туди своїх дітей.

«Ніхто не любить знижки так, як багатії», — подумала я.

— П’ятдесят баксів за все літо? — перепитала я, впевнена, що недочула.

Він кивнув.

— Приходиш о дев’ятій ранку й весь день навчаєшся вправлятися з тим

вітрилом. В обід є вільна година, і, коли приплив високий — можна поїхати на

велосипеді до центру міста й годину стрибати з доку у воду або взяти шматочок

піци у

Spiritus Pizza

. — Обличчя в нього стало мрійливим. — Це було чудово.

Пам’ятаю, як їздив містом на велосипеді, почуваючись королем світу.

— І там ви познайомилися з Дрю?

— Так. — Він підніс пиво до губ і закинув голову назад, сьорбаючи його.

Я дивилася, як рухається його горло під гладкою засмаглою шкірою, коли він

ковтає. Закінчивши, він витер губи:

— Вона замкнула мене в коморі.

— Вона — що?

Нік із присоромленим виглядом узявся розповідати:

— У Дрю була така банда дівчат, і раз на кілька тижнів вони вибирали когось

нового, з кого кпинили. Коли наставала моя черга, вони посилали мене до

крамниці по цигарки, або накладали мені в черевики раків-самітників, або

вигадували назви курсів відносно вітру, щоб я провалив іспит на шкіпера. —

Він усміхнувся, згадуючи. — Левентик, бакштаг, фордевінд, галфвінд, Гарфілд…

Я кивала, намагаючись удати, ніби маю уявлення про те, що воно таке, ті

курси відносно вітру.

— І одного разу вони попросили принести рятувальний жилет і зачинили мене

в коморі. — Він похитав головою, пригадуючи. — Повній павуків.

— Пфе. Звучить як типова Дрю.

— То ти її подруга?

Він, спершись рукою на коктейльний столик, нахилився до мене.

— Із шостого класу.

— Будеш на весіллі?

— Я одна з дружок, — пояснила я. — Буду завтра в центрі подій. Мене важко

буде не помітити.

«Тим паче, що я вдвічі більша за інших подруг нареченої», — прошепотів

зрадницький голос у мене в голові. Я наказала тому голосу замовкнути та

спробувала зосередитися на гарному хлопцеві за столом навпроти мене, на його

руці, вкритій витким каштановим волоссям, що лежала всього за кілька

сантиметрів від моєї.

— Ти голодна? — запитав він. — Устриці мають чудовий вигляд.

Я навіть уявити не могла, як устриця може мати чудовий вигляд, але вже

вирішила йти за цим хлопцем, хай би куди він мене повів.

— Веди, Макдуф

е13,

— сказала я.

Він усміхнувся мені, і ми попрямували до устричного бару. Усмішка в нього

була трохи кривувата — правий куточок губів підіймався вище за лівий, — і

він граційно йшов по піску. Коли ми дісталися до бару, він подав мені тарілку

й узяв щипці.

— Устрицю?

«Так, будь ласка», — відгукнувся у мене в голові голос бабці й заходився

розповідати, що устриці — це чистий білок, низькокалорійний, без жодного

грама жиру. На цей голос я також цитьнула, і Нік поклав на тарілку кілька

устриць, цокаючи раковинами об порцеляну. Він узяв маленьку срібну чашечку

коктейльного соусу й підійняв брови. Я кивнула й додала собі на тарілку мідій, креветок, скибочку лимона та ложку хрону. Нік наповнив свою тарілку й повів

мене до порожнього коктейльного столика біля найдальшого багаття. Я

вичавила соку з лимона на свою першу устрицю, додала краплинку

коктейльного соусу, кинула її в рот, проковтнула й мало не замуркотіла, насолоджуючись солодкувато-солоним смаком. Нік схвально поглянув на

мене.

— Це, мабуть, найсвіжіша устриця, яку тобі лиш доводилося куштувати.

— Вони дивовижні, — сказала я та з’їла ще одну.

На якусь мить я замислилася, чи він не з тих хлопців, у яких фетиш годувати

товстих жінок або дивитися, як вони їдять. Але Нік не витріщався на мене

дивним поглядом і своїй тарілці приділяв більше уваги, ніж моїй. Я помітила, що він устриці їсть лише з лимонним соком.

— То ти з Нью-Йорка? — запитав він. — Уперше на Кейпі?

— Саме так.

Наступні кілька хвилин ми їли морепродукти, обговорюючи нашу роботу та

освіту. Я з’ясувала, що Нік був уродженцем Массачусетсу й виріс у передмісті

Бостона. Вступив до Вермонтського університету.

— Я був гарним лижником, але не дуже добре вчився в школі, — розповідав

він, а тепер повернувся в Бостон і працював у програмі викладання йоги

проблемним учням початкових класів.

— Я розумію, що це звучить як якийсь натуральний-еко-здоровий-спосіб-життя, — сказав Нік, майже дослівно прочитавши мої думки. — Але є наукові

свідчення того, що йогічне дихання справді працює, а якщо в юному віці

навчити дітей керувати емоціями, це допоможе їм досягти успіху, коли вони

стануть старшими.

— Це так цікаво! — сказала я, думаючи, що це також пояснює його грацію, його легкість у тілі. Він рухався не як людина, яка працює, днями сидячи за

столом. — Отже, щоліта в тебе відпустка?

У мене перед очима спалахнуло зображення Ніка, який лежить на піску, —

засмаглий, без сорочки, у самих плавках або зі схрещеними ногами на дошці

для веслування, з руками, молитовно складеними на грудях.

— Так. Ось чому я тут, на Кейпі. У школах не можуть багато нам платити, а

тут підприємствам завжди потрібні сезонні працівники. До того ж це місце, де

я в дитинстві проводив своє літо. Словом, я, як лосось, пливу туди, де

народився.

Я всміхнулася на ці слова й замислилась, чи часто він розгадує кросворди.

— Я був рятувальником на пляжах Національного узбережжя в Чатемі й

працював у магазині велосипедів в Орлеані. Цього літа я помічник на

чартерному рибальському човні.