b063763bf3984c2ef6c69d5c0efa1423

Розділ дев’ятий

— Випиймо?

— Оце вже схоже на план, — відповіла Дрю.

Я саме йшла від камер, коли в мене за спиною пролунав мрійливий голос.

— Хіба це не щось просто неймовірне?

Коріна Бейлі, колишня наречена нареченого, пришвендяла до нас і захоплено

озиралася навкруги. Її золотаве волосся було розпущене. Вдягнена вона була в

легенький білий бавовняний сарафан на вузісіньких атласних шлейках.

— Це найпрекрасніше, що мені лише доводилося бачити, — видихнула Коріна

своїм дитячим голосом.

Я дивилася, як вона мрійливо зітхає, притиснувши руки до грудей, ніби для

молитви.

Ми з Дрю перезирнулися і, як належить найліпшим подругам, прочитавши

думки одна одної, водночас закотили очі. Коріна ще раз глибоко зітхнула й

попливла по піску кудись до прибою.

— За нею хоч сліди залишаються? — запитала я, наполовину звертаючись

сама до себе.

— Ні. Ісус несе її. — Дрю склала руки, так само як і Коріна, вклонилась і

пропищала: — Намасте.

Я штурхнула її ліктем.

— Ти потрапиш до пекла.

— О, без жодних сумнівів. — підморгнула Дрю. — І якщо ти запитаєш, чому

Стюарт пішов від такої сірої мишки, як вона, до когось такого прекрасного, як

я, відповідь така: мені нема чого відповісти.

Не встигла я нічого сказати, як жінка зі сріблястим шиньйоном, дивлячись на

Дрю, зарепетувала грудним голосом:

— Ю-хуу!

— Вшиваймося, — сказала Дрю й відскочила подалі від шиньйона.

Я прямувала до бару, наміряючись знайти віддалене місце, де можна буде

випити та постежити за людьми, коли почула чоловічий голос позаду себе.

— Фірмовий коктейль?

Я обернулася й побачила хлопця, який мені усміхався. Він був приблизно

мого віку, з кучерявим світло-русявим волоссям. Виразні риси, темні брови, чималий ніс і доброзичливий вираз обличчя. Широкі плечі та трохи кривуваті

ноги. Шорти на ньому були колись червоними, але вицвіли до рожево-лососевого кольору, а поношена біла сорочка на ґудзиках була не до кінця

застебнута так, що виднілося витке волосся на грудях. Шкіра оливкового

відтінку дуже засмагла — помітно було, що він багато часу проводить на

свіжому повітрі, на вітрі й на сонці. Він не був красивим як кінозірка, але в

нього було привітне відкрите обличчя. До того ж я зауважила біцепси, від яких

шви на його сорочці аж понапиналися. Він був лише трохи вищий за мене. В

одній великій руці він тримав два вузеньких фужери з рожево-помаранчевим

напоєм.

— А що там у ньому? — запитала я, наче не знала.

Ніби ми з Дрю не провели годину в запеклому обговоренні: чи варто їй

дотримуватися класики, чи попросити їхнього бармена вигадати ексклюзивний

коктейль для вечері-репетиції та чи має він перегукуватися з тим, який

подадуть після весілля, чи має бути принципово інакшим.

— Здається, це «Белліні», — сказав хлопець. — Шампанське з персиковим

фрешем.

Я знала, що це насправді називається «Лоу для Дрю» і там шампанське, змішане з абрикосовим нектаром і лаймовим соком, утім вирішила цього не

говорити.

— І як воно, смачно? — запитала я.

— Дуже солодко. — Він простягнув мені фужер. — Але мені подобається

солоденьке, — сказав хлопець, усміхаючись, коли наші погляди зустрілися.

У мене спалахнули щоки, коли пальцями я торкнулася до його долоні. «О

боже», — подумала я. Чи може йому здатися, що я з ним фліртую? А потім я

відчула, як моє обличчя стало ще червонішим від думки: «А чи не фліртую я?»

— Будьмо, — сказав він. — Я Нік Андрос.

Він цокнув своїм фужером об мій.

— Дафна Берґ.

— Подружка нареченої?

— Вгадав.

— Ти живеш у тому великому будинку?

Він кивнув у бік сходів, що вели до нашого особняка.

— Так, саме там. Це дійсно щось. Він великий. Найбільший з-поміж великих

будинків, у яких мені лише доводилося бувати!

«О боже», — подумала я, аж зіщулившись. От до чого доводить життя, у

якому з чоловіків найбільше часу проводиш із восьмирічним Ієном Шніцером.

Побачивши справжнього чоловіка мого віку, я починаю щось бекати, як вівця.

— Це будинок Вайнберґів.

Дивний вираз промайнув на його обличчі й зник так швидко, що я не впевнена

була, чи взагалі його бачила.

Він хильнув зі свого фужера, покуштував і сказав:

— Ну, це теж досвід. — Нік поглянув на мій напій, з якого я відпила один

ковток. — Але я, мабуть, візьму пива. Принести тобі щось інше чи

допиватимеш це?

— Я хотіла б склянку води.

Хлопець простягнув руку, щоб узяти мій фужер.

— З газом чи без?

— Без газу, будь ласка.

Він квапливо пішов по піску, а я дивилася, як він іде, милуючись цим і

відчуваючи, як мені це лестить і як я ніяковію. Невже цей хлопець насправді

зацікавився мною? Можливо, йому бар знадобився для того самого, що й тому

старому Бреттові, і оце я востаннє його бачу. Але за хвилину Нік повернувся зі

склянкою води й пляшкою пива.

— Устричний бар — це божевілля якесь. У них там крабові ніжки. Привезені

літаком з Флориди. — Нік похитав головою. — Молюски, мідії та устриці є

просто тут, у затоці. Я міг би поблукати по воді й вийти з відром тих равликів.

— Ну, ти ж бо знаєш Дрю! Тільки найкраще з найкращого.

Це були такі хитрощі, щоб довідатися, чи справді він знає Дрю, гостює він тут

з боку нареченої чи нареченого. Я припускала, що це один зі Стюартових

приятелів, можливо, навіть дружба. На вигляд було схоже: широкоплече тіло, наче у гравця в регбі, потертий, але якісний одяг, і в усій його поведінці легко, майже непомітно читалося: «Моя сім’я завжди була багатою».

Але я помилилася.

— Дрю — з давніх друзів родини, — мовив Нік. — Але ми багато років не

бачилися. Ми були сусідами влітку. В моєї родини колись було житло в Труро.

Ми з Дрю разом ходили в Провінстауні у вітрильний табір.

— Як вишукано, — сказала я, уявляючи дітей у сорочках

Izod

, шортах кольору

хакі, підперезаних поясами з вишитими на них крихітними китами, і маленькі

мокасини, розставлені на гладких дерев’яних палубах.

Нік знову всміхнувся, похитавши головою.