Страница 43 из 114
жінки у вечірній сукні, які поверталися додому з якоїсь нічної гулянки. А Дрю
у своїй мерехтливій сукні, із золотими відблисками на волоссі та вилицях, чекала моєї відповіді, усміхаючись тією своєю усмішкою, що обіцяла пустощі
й пригоди.
— «Чорнокнижнику: ну звісно ж
»12,
— продекламувала я.
Дрю всміхнулася. Вона голосно та, можливо, п’яно цьомкнула мене в щоку й
схопила за руку.
— Зачекай-но!
Я дала їй шльопанці, які кинула в сумочку для себе, і вона вдячно сказала:
— Ти найкраща.
Разом ми вийшли в темряву, Дрю базікала про жахливого хлопця котроїсь із
двоюрідних сестер, у якого в інстаграмі немає нічого, крім політичних закликів
правого крила та світлин їхніх літніх пекінесів, одягнених у святкові капелюхи
та светри на різну тематику.
— Ну, типу Трамп, Трамп, собака, Трамп, Трамп, якийсь співак кантрі, якого
він ненавидить, якийсь футболіст, якого він ненавидить, а потім ще Трамп, а
тоді знову собака, і ти ж знаєш, що я
справді
люблю собак, люблю, але, чесне
слово…
Я наполовину дослухалася до її балаканини, а наполовину пригадувала
віршовані рядки, що передували процитованому мною уривку: «А сівши біля
лампи, все частіше / Не мир знаходиш, а щось зовсім інше. / Висвітлюються
сором, сум і відчай. / І ти шепочеш: «Чорнокнижнику: ну звісно ж…»
__________________________________________________________________
12
Рядок з вірша «Проти суспільства» («Vers de Société») Філіпа Ларкіна.
Розділ сьомий
У третю п’ятницю червня я зійшла з порома в Провінстауні, штат
Массачусетс, на самому краєчку Кейп-Коду. Повітря було свіже й солодко-солоне, небо — яскраво-блакитне, наче щойно вимите, оздоблене кількома
пухкими білими хмаринками. Пірс, простягнутий у воду, моторні човни та
вітрильники стояли на якорі або розминалися між собою на воді, яскраві
вітрила лопотіли на морському вітрі. Хвилі лагідно плескали об золотий
піщаний берег, і прогноз обіцяв, що й далі буде те саме: тиждень ясних
сонячних днів і зоряних ночей. Бездоганно. Бо в Дрю Латроп Кавано ніщо не
бувало менш ніж бездоганним.
Ми затрималися на пірсі, доки одна з команди весільних фотографів Дрю, присівши на дерев’яні дошки, фотографувала нас на свій фотоапарат, а потім, на вимогу Дрю, на обидва наші телефони. У цю поїздку я вдягла ще одну сукню
від
Leef
— модель, яку ще навіть не запустили у виробництво: темно-синю, шовкову, з топом із бретеллю та спідницею завдовжки до колін, яка привабливо
розвівалася на вітрі. Я доповнила все темно-синім солом’яним капелюхом і
червоною помадою та почувалася страшенно морською, хоч, може, й дещо
занадто нарядною поряд із Дрю, яка подорожувала в підрізаних шортах, вицвілій футболці «Латроп» і шльопанцях.
— Я проведу решту вихідних у корсетах і на шпильках, — пояснила вона. —
Хочу вдягатися якомога простіше, поки можна.
Лімузин забрав нас із багажем біля причалу й двадцять хвилин віз на захід до
міста Труро, найближчого сусіда Провінстауна, де жив і малював Едвард
Гоппер і де вже багато поколінь родини Дрю по материнській лінії проводили
літо.
— Ми зі Стюартом думали влаштувати все в Гемптонах, але то було б так
передбачувано, — сказала Дрю. — А ще тут значно вільніше можна поводитися
на пляжах. Ось почекай, побачиш вечірку сьогодні ввечері.
Вона сяйливо всміхалася на задньому сидінні.
Через п’ятнадцять хвилин машина звернула на довгу під’їзну дорогу, всипану
обабіч крихтою з білих мушель, і припаркувалася перед сучасним невисоким
будинком, оббитим сріблястими кедровими дощечками. Перед його верандою
були басейн і джакузі, оточені кущами троянд і гортензії, горщиками із розрив-травою, що цвіла рожевими, червоними та фіолетовими квітками, рядами
шезлонгів із темно-синіми подушками та парасольками в блакитних і білих
смугах. Дрю провела мене у двері й нагору сходами.
— Ваші апартаменти, пані! — оголосила вона, розчахнувши двері.
Я зайшла всередину.
— Серйозно? — запитала я, озираючись. — Насправді, чесно?
— Так! — Вона нахилилася та обійняла мене за плечі. — Усе твоє.
Кімната була величезна, простора, з високою стелею, з підлогою зі світлого
дерева, відполірованого до блиску. Ліжко кінгсайз, застелене свіжісінькою
білою з блакитним постіллю, з подушками, яких було забагато для двох людей
(та, власне, і для чотирьох чи п’яти). Ліворуч від ліжка — ванна кімната за
стіною з димчатого скла, забарвленого в різні відтінки блакитного й
прикрашеного різьбленим деревом з хвилястим візерунком. За ліжком — стіна
з вікнами від підлоги до стелі, які виходили на приватну терасу з видом на
океан, а ще там була кушетка з круглими білими подушками, квадратні вазони, у яких квітли лаванда й гортензії, і самшитова жива огорожа з одного боку.
Навіть не відчиняючи розсувних скляних дверей, я чула шепіт і гул океану.
— Тобі подобається? — Дрю заплескала в долоні. — Скажи, що тобі
подобається.
Я повільно обернулася навколо себе.
— Це дивовижно.
— І ось, дивись!
Дрю вивела мене на терасу. Посеред живоплоту стояли дерев’яні двері, пофарбовані в червоний колір. Дрю відчинила їх. За ними ми побачили джакузі, оточене шезлонгами, коктейльний столик і стосик білих пухнастих рушників.
— Це спільне, для твоєї і моєї кімнат. — Вона виразно підморгнула мені. —
Якщо буде зайнято — просто залиш шкарпетку на дверній ручці.
— Якби ж то.
— Гей, весілля налаштовують людей на романтичний лад! Як знати.
Я повільно обернулася навколо себе, переводячи погляд з бухти на джакузі, а
потім — на будинок, де я мала жити.
— Це неймовірно.
— Я хочу, щоб ти була щаслива. — Дрю пригорнула мене ззаду й притягла до
себе так, щоб спертися щокою на мою голову. — Я така вдячна, що ти тут. Що
ти погодилася.
Я дозволила собі притулитися до неї, відчуваючи запах її волосся та парфумів.
«Вона твій криптоніт», — пролунав у вухах голос Дарші… Утім, коли Дрю
сказала: «Дякую», я відчула, що всміхаюся. Можливо, вона дійсно змінилася.
Можливо, я все зробила правильно.